20 червня — Всесвітній день біженців

20 червня відзначається Всесвітній день біженців. Згідно з даними Управління Верховного комісара ООН, від початку російського повномасштабного вторгнення з України виїхали 7,7 мільйона людей (це число, ймовірно, включає також українців, депортованих до Росії та Білорусі). Понад 3.4 мільйона біженців з України вже отримали статус тимчасового захисту в країнах ЄС.

«Свідомі» поспілкувались з трьома українками, яким довелось виїхати через війну. Про те, як вони проживають за кордоном, «синдром вцілілого» та повернення додому читайте далі. 

Початок активної фази війни і рішення виїхати

Дар’я: У Харкові 24 лютого почалось зі звуків вибухів. Ще тиждень після нього Дар’я з друзями залишалась там у сховищі, а потім переїхала в Івано-Франківську область. Там вона жила до Великодня. Потім виїхала до подруги у Велику Британію. Цьому, зокрема, посприяла схема допомоги біженцям, що покриває витрати жителів Сполученого Королівства, які приймають у себе українців.«Було доволі важко залишатись у тому місці, де я жила [на Франківщині — прим.ред.] Ми жили у квартирі, де ніхто не мешкав останні 8 або 9 років. Також відчувалась гнітюча атмосфера з приводу того, що невідомо, що буде далі, і мені немає до кого поїхати в Україні, адже моя сім’я за кордоном. Тому я вирішила, що треба також виїхати». 

Оля: Оля навчається у Києві, і 24 лютого була там. Її розбудила подруга, коли за вікном вже було чутно сирени. Виїхати зі столиці у перші дні було складно, але їй пощастило приєднатись до знайомих, і через кілька днів вона потрапила додому у Хмельницьку область. Оля з мамою та бабусею виїхали до родичів у Польщі на початку березня. Евакуюватись допомогли волонтери: спочатку українські, потім польські.«Виїхати за кордон вирішили, перш за все, через бабусю. Їй 77 років, і вона не змогла б добігти до найближчого укриття, яке майже за кілометр від нашого дому. Навіть зараз територія всієї України залишається під загрозою ракетних ударів, а у перші дні вторгнення це відчувалось значно гостріше, і ніхто не знав, чи не “прилетить” у їхнє місто наступним».

Інна: 24 лютого Інна прокинулась у гуртожитку в Києві від дзвінка мами. Дівчина родом з Херсона, вдома востаннє була на Різдвяні свята. Зі столиці разом з подругою виїхали евакуаційним потягом до Тернопільської області, а через кілька тижнів — до Іспанії завдяки сайту для біженців.

«Ми жили у подруги [на Тернопільщині — прим.ред.], тоді було враження, ніби життя зупинилось: немає ані роботи, ані навчання. Ти прокидаєшся, їси, йдеш на волонтерство, спиш — і так два тижні. Крім того, нагнітало нерозуміння того, що буде далі, і у нас закінчувались гроші. Тоді ми дізнались про сайт для біженців, де можна було знайти житло за кордоном на довгий період. Ми залишили там свої анкети, і вже на наступний день нам відповіли з трьох країн. Ми почали дізнаватись про умови життя для біженців, чи можна буде знайти там роботу тощо. Жінка з Іспанії написала, що вони з чоловіком звикли до студентів, бо раніше часто приймали їх у себе по обміну, і зараз готові надати нам житло на стільки, скільки буде потрібно. Вже наступного дня зібрали валізу і поїхали до них. У нас не було конкретного плану, не було квитків — ми просто вирішили, зібрали речі й поїхали».

Проживання подій війни за кордоном і «синдром вцілілого»

Дар’я:  «Відчувається дисонанс, особливо, коли я роблю новини для свідомих [Дар’я — дизайнерка нашого медіа — прим.ред.], вставляю на чорний фон текст про загиблих, а потім виходжу на вулицю і бачу абсолютно нормальне життя, яке проживають люди з їхніми буденними проблемами щодо оренди житла чи подорожчання продуктів у супермаркетах. Тоді водночас розумієш, і яка ти щаслива, бо ти маєш можливість жити щось більш-менш подібне на нормальне життя, і водночас дуже болить всередині, бо ти розумієш, що зараз у твоїй країні війна, твої друзі і знайомі чують сирени та думають, чи не влучить у них російський снаряд. Це руйнівне відчуття, і я розумію, що воно некоректне і неправильне, але все одно кожного разу, коли я роблю якісь звичайні речі, наприклад їду в інше місто, мені соромно. Я не отримую якогось задоволення від перебування за кордоном. Хоча люди кажуть: “О, вау, ми тобі так заздримо, тому що ти у Великій Британії, туди так важко потрапити”, — у мене все одно є відчуття того, що я тут, а мої друзі прокидаються від вибухів. Кожної суботи у нас проводиться невеликий мітинг, де збираються, в основному, українці, але також я помітила, що нас дуже підтримують гонконгці. Щоразу, коли я приходжу туди — я плачу».

Оля: «Я помітила, що у мене від початку вторгнення не було чіткого усвідомлення, що це війна. Мозок блокував ці відчуття, і життя тоді ніби зупинилось. Багато чого, що відбувалось у березні, я взагалі не пам’ятаю. Коли на початку квітня деокупували Київщину, я не могла нормально сприйняти те, що ми побачили на фото. Коли я приїхала до Польщі, то почала ще більше моніторити новини. Щоразу, коли оголошували тривогу у моїй області чи у Києві, я розуміла, що безпосередньо мені нічого не загрожує, але все одно відчувала тривогу через друзів та родичів, які залишились в Україні. У мене було відчуття, що краще б я сиділа десь у підвалі, чи бігла в школу до укриття. Мені не хотілося бути у Польщі. Я дорікала собі за те, що мої друзі та рідні під окупацією і нічого не можуть з цим зробити, а у моєму регіоні [на Хмельниччині — прим.ред.] відносно спокійно, і я виїхала за кордон».

Інна: «Як тільки ми приїхали до Іспанії, то одразу захотіли знайти якусь церкву або волонтерський центр для того, аби допомагати українцям. Виявилось, що наша “іспанська мама” керує рухом біженців, вона волонтерка, тому ми допомагаємо їй, в основному, як перекладачі з української. “Синдром вцілілого” безумовно був. Ми нічого не постили в Instagram, хоча я вважаю, що це було б корисно і могло комусь допомогти, якби ми ділились тим, як ми їхали, який маршрут обрали, за якою програмою, як допомагають біженцям тощо. Але тоді у мене було переконання, що я не маю права нічого викладати, бо я вибралась у той час, коли у моїй країні війна. Направду, воно є і зараз. Найбільш болісним було те, що я не можу зв’язатися з татом [батько Інни перебуває у тимчасово окупованому Херсоні — прим.ред.], вперше я змогла з ним поговорити лише тиждень тому».

Повернення

Дар’я: «Звичайно я планую повернутись, тому що порівнюючи життя у Великій Британії, їхні традиції, я розумію, що це не моя культура. Звісно, я багато про неї чула, і це цікаво досліджувати нову культуру, але я все одно відчуваю, що це не моє, не рідне. Дуже хочеться додому, до рідної землі, поїсти наших смачних помідорів та черешні».

Оля: «Згодом ці панічні настрої, які ми переживали у перші тижні, минули, моїй бабусі було дедалі важче жити у квартирі, бо вдома у нас приватний будинок, а нам з мамою було складно знайти роботу. Тоді ми вирішили, що можна повертатись, бо нам глобально нічого не загрожує, ми можемо працювати, платити податки і допомагати українській економіці. Саме тоді, коли я їхала, було дуже страшно, і тривога навіть переросла в паніку. Але коли я приїхала додому і провела там ніч, я відчула полегшення, нарешті розслабилась і відчула себе потрібною. Я зрозуміла, що я вдома, і не хочу жити ніде, крім України».

Інна: «Я дуже хочу повернутись, але розумію, що зараз це нереально, бо повертатись немає куди: гуртожиток наш не функціонує, а мій рідний Херсон під окупацією. Ми з подругою зрозуміли, що зараз краще залишитись в Іспанії, бо ми майже вивчили мову і можемо знайти тут роботу. Взагалі я дуже хочу приїхати додому на різдвяні свята, бо так, як ми  святкуємо в Україні, не святкують ніде, і я не уявляю свою зиму без снігу».