Дитинство, яке вкрала війна: замальовка з прифронтового села

Маргарита Рівчаченко — пресофіцерка, яка працює на Харківському напрямку

Село в Харківській області недалеко від лінії фронту. Їдемо з журналістами знімати реактивні установки залпового вогню. По дорозі нам привітно махає рукою хлопчинка. Такий собі мініблокпост. 

Діти, які граються у військових, — поширена картина у прифронтових областях. Інколи дітлахи приходять на справжні блокпости і сидять поруч з військовими.

Повертаючись зі зйомки, один з журналістів сказав: «Було б добре зняти малого, коли повз проїжджає “Град”».

Це міг би бути просто красивий кадр, якби Льоха — так звати хлопчину — не пішов на діалог. Неподалік з «блокпостом» він вирив окоп (за стандартом — кутом, з вогневою позицію), де ховається під час справжніх обстрілів. Поруч дуркують маленькі цуценята. Якась апокаліптична картина: розбиті хати, а тут малий, який каже: «Хочу вирости й стати снайпером, захищати країну».

Йому 11. Народився до Революції Гідності, але майже все його життя — це війна росії проти України.

І тут я задумалася про те, що зараз на фронті ті, кому у 2014 було 10, 14, або, як мені, 17. Ми росли та ставали дорослими під час війни. І немає жодного здивування, що молодь йде захищати свою землю, що найменші з нас знають ціну свободи та гіркоту воєнного дитинства.

Коли відбувалася Революція на граніті у 1991 — це була революція одиниць молодих інтелігентів, чиї сини та дочки вийшли на Революцію Гідності і зараз боронять Україну. Сини та дочки — це фігуральне, адже кількість людей, які боролися за Україну на початку 90-х і зараз різняться.

Діти і молодь змінюють ставлення до українськості і до того, хто ми є. Шкода, що навіть найменші з нас платять таку ціну за можливість просто бути українцем.

Льохине дитинство вкрала війна. Хоча правильно було б сказати вкрала росія. Але політкоректні соцмережі не пропустять це.

З початку повномасштабної війни російські загарбники вбили майже 360 українських дітей. І це неможливо пробачити.