Антоніо Лукіч: «Ідеальний фільм в моєму розумінні — це весела та проста історія, яку легко сприймають і при цьому після перегляду залишається щось, про що можна подумати»

16 січня в український прокат виходить перший повний метр “Мої думки тихі” режисера Антоніо Лукіча. Ми зустрілись з Антоніо під час промо-туру у Львові та поговорили про його режисерський дебют, стосунки з батьками та українське кіно.

Чи могли б ви розказати нашим читачам про що ваш фільм?

Наша історія заснована на реальних подіях. Це історія про мого друга, який після закінчення інституту працював фрілансером. Він не міг визначитись, що хоче робити в цьому житті. Одного разу він отримав таке незвичне замовлення — записати голоси тварин української фауни. Друга звати Дмитро Кравченко, я йому завжди вітання передаю. Він взяв свого тата і вони відправились записувати звуки тварин по Черкаській області. Я подумав, що це чудова нагода провести трохи часу з батьками. І тільки потім, під час розробки сценарію, в мене тато трансформувався в маму. Тому що тема мами є більш резонуючою до мого власного життя і мені здається, в українському кіно героєм є саме жінка. І можливо не тільки в кіно, але й в українському суспільстві теж.

Чому ви так вважаєте?

Тому що дуже багато поколінь, не лише діти 90-тих, були виховані матерями, які були і мамою, і татом одночасно. Наші жінки їздять на заробітки, вони сильні. Насправді в них є чому повчитись чоловікам. А чоловіки в нас в чомусь перевелись. Це дуже таке категоричне судження, але сильні чоловіки могли загинути, а розумні виїхали. Жінкам потрібно обирати з тих, хто залишився. Тому якось так вийшло, що героями в кіно та літературі є саме жінка. Тому я обрав найкрутішу жінку — Ірму Вітовську і вона додала в сценарій життєвої глибини, серйозності та всього, чого нам не вистачало. Адже я більше тяжію до комедії. Ідеальний фільм в моєму розумінні — це весела та проста історія, яку легко сприймають і при цьому після перегляду залишається щось, про що можна подумати.

На яку аудиторію розрахований фільм?

Фільм присвячений мамам. Ми запускаємо такий флешмоб #зводимамувкіно. Тому що цей фільм — це моя спроба порозумітись з мамою і він може стати терапією відносин між батьками та дітьми. Тому з мамою буде не зайвим сходити та про це написати. Цільова аудиторія — це та, яка більш бурхливо сприймає кіно. Ми називаємо їх “сентиментальні жінки за 40”. Вони закохуються в головного героя, ідентифікують себе з Ірмою. Фільм їх не відпускає довше ніж півтори години, а може навіть і тиждень.

Головний герой у вашому фільмі хоче переїхати в Канаду. Чи були у вас такі думки, щоб теж переїхати в іншу країну?

Ці думки періодично з’являються. І залежать, наприклад від того, чи є в мене робота, чи можу я забезпечити свою сім’ю. Але, як то кажуть, від себе дуже складно втекти, адже наше внутрішнє пекло нікуди не дінеться, де б ми не були. Тому звісно я часто себе зупиняю і намагаюсь слухати, що може запропонувати мені життя саме тут.

Як ваш фільм сприйняли закордонні глядачі?

Це дуже цікавий досвід пізнання країн через показ свого власного фільму. Показуючи своє кіно, ти вже не дивишся на екран, а слухаєш залу. І ця зала, чи вона мовчить, чи сміється, мені дуже багато розповідає про ментальність країни. Найприємніші перегляди фільму були в рамках тижнів українського кіно. Це покази для української діаспори закордоном, де відчувається тяжіння до країни. І ці теми про еміграцію, жарти про мову дуже голосно резонують. Тому це окреме задоволення показувати фільм для української діаспори.

В нас була прем’єра на кінофестивалі в Карлових Варах. Чехія — це пострадянська країна. Там наші реалії були повністю зрозумілі, люди реагували, розуміли, підходили та задавали питання. Наш фільм пройшов там помічений. Один з моїх найулюбленіших показів був у Відні. Віденський глядач дуже ситий, у нього по праву руку виставка Дюрера, по ліву руку ретроспектива Тарковського. А тут показують українське кіно в рамках Бієнале. Це не були бурхливі покази, люди дуже спокійно сприйняли фільм, але дивились його дуже вдумливо. Після фільму всі залишились і в нас була дуже змістовна розмова.

Ви зараз представляєте фільм по Україні. Як фільм сприймають українські глядачі?

Ми організували промо-тур Західною Україною: Тернопіль, Франківськ, Ужгород, Львів. Це вперше ми зіштовхуємо нефестивального глядача з таким дискомфортним кіно. Це цікаво спостерігати. Глядач реагує дуже добре. Мовчить,там де треба слухати, сміється, там де треба сміятись.

Чому для вас було важливо показати конфлікт поколінь? Чи це резонує з вашими стосунками з батьками?

Так, звісно резонує. Мені часто складно порозумітись з батьками і це нормально шукати, як почати цю розмову з ними. Іноді це буває так важко, що доводиться знімати кіно, щоб хоч щось сказати.

Ваша мама вже бачила фільм?

Так, бачила. Вона в захваті.

У ваші короткометражці “В Манчестері йшов дощ” є багато схожих моментів з вашим повним метром. Ці співпадіння випадкові чи ні?

Це несвідомі співпадіння. Деякі сцени, які не увійшли в короткометражку, потім увійшли в повний метр. Я про це буду розповідати на майстер-класі в Києві. Це дуже цікаво, як можна трансформувати прикольну ідею під нову історію. Я передивлявся в рамках одного заходу всі свої студентські короткометражки. Як не дивно, документальні роботи з роками набули більшу цінність, ніж ігрові. Зараз мені “Манчестер” здається більше репетицією до зйомок повного метру, ніж повноцінною серйозною роботою.

В одному інтерв’ю ви говорили: “Щоб писати жарти потрібно бути занудною людиною”. Чи вважаєте ви себе нудною людиною?

Я можу перевести себе в такий режим, коли потрібно. Мається на увазі, що ти повинен бути спокійним та вміти заглиблювати в якусь тему довше ніж 5 чи 10 хвилин. Шукати, шукати і так воно народжується. Мені здається, що смішні комедії знімають люди з трагічним світоглядом. А оптимісти, в яких все добре, тяжіють до драми.

Раніше ви розповідали, що під час навчання уявляли себе як режисера документального кіно. Про що ви б хотіли зняти документальний фільм?

Паралельно я зараз розробляю три документальні фільми. Я не розділяю кіно на ігрове та документальне. Я розділяю його на кіно і не кіно.

Для вас “не кіно” це що?

Я вам можу сказати, що для мене кіно. Зараз в Ужгороді формується величезна діаспора європейських пенсіонерів, які приїжджають витрачати свої 2 чи 3 тисячі євро, щоб класно жити в Україні. А наша молодь їде туди. І от на стику переїздів нашої молоді та їхніх пенсіонерів можна відчути цей парадокс. І простежуючи за цими двома групами людей, ми отримуємо чудову документальну фактуру, яка може стати глибоким фільмом. Мені здається в документалістиці простішими способами можна сформувати якесь висловлювання. Документалістика не потребує великого бюджету, вона потребує великих самопожертв та вдумливого погляду в реальність. Документальні фільми з роками цінніші та більш глибокі.

Чому ви обрали Закарпаття для зйомок фільму?

Тому що я з Ужгорода і цей регіон мені дуже знайомий. Так склалося, що я 10 років живу в Києві. І коли я в Києві, то відчуваю себе жителем Ужгорода, а коли я в Ужгороді, то відчуваю себе киянином. Тобто я не став своїм ні там, ні там. Це погляд на Закарпаття людини ззовні. Мені саме це було цікаво відстежити.

В своїх інтерв‘ю ви говорили, що хотіли привернути увагу глядачів до Ужгорода. Чому?

Це драматургічне виправдано, адже наша мама не хоче,щоб її син кудись їхав і тому вона показує йому Закарпаття якомога красивішим. І на фоні цієї краси, її власна краса ніби кудись відходить. Цей стик мені дуже подобається в фільмі. Тому вона і їде з ним в “Косино”, показує йому сакури, гори, ферми, ніби кажучи: «Подивись як тут круто! Давай залишайся!» Але насправді вона не хоче його відпускати, бо для неї це буде фактом прийняття старості,якщо він поїде.

Чи плануєте ви знімати фільми на соціальну тематику?

На соціальну тематику більше працюють новини, публіцистика, репортажі. Кіно — це більше про людину. Звичайно відокремлювати її від соціального аспекту не можна, але цей аспект має бути лише інструментом для здобуття індивідуальності та цікавого характеру.

В нас зараз попит на такі фільми, на фільми про війну..

Так, і на фестивалях також. Я не знаю чи це добре знімати під час війни ігрові фільми про війну. Мені здається сучасність потребує обробки документалістикою, а минуле обробки ігровим кіно. Майбутнє теж дуже цікаво уявити в ігровому фільму , яким воно могло бути.

Ви розповідали, що як тільки починали писати сценарій, то більше були на стороні головного героя Вадима, а потім встали на сторону мами. Що змінилось?

По-перше, у мене з‘явилась сім‘я. До мене через сценарій дійшла ця ідея, яку мені намагалась пояснити моя мама. Це ідея про нормальне життя, про цінності, адже наш головний герой весь фільм ганяється за рахівським крижнем, тобто за чимось хибним. І йдучи до хибного, він приходить до істини. І ця істина до мене достукалась через кіно. Це істина сімейних цінностей, віри. І це те, що намагалась пояснити мама головного героя.Під кінець роботи над сценарієм я зрозумів вже дві сторони. До зйомок я не вірив, що кіно може стати терапією для режисера. Це таке випробування — зняти кіно. Воно тим чи іншим чином тебе змінює. Тому я змінився саме в цю сторону.

Ваше кіно — це досить нова та незвична комедія для українського глядача. Як ви ставитесь до українських комедій?

Навіть простий гумор досить складний у виробництві. Я не дуже часто дивлюсь українські комедії,але вважаю, що в України є потенціал для них. Але коли ти на Заході розповідаєш про українську комедію, то це не ті очікування, які вони хочуть бачити від нас. В нас сформувався такий образ, що наші фільми в основному про щось дуже важке. Тобто якщо це український трилер чи драма, то це окей. А українська комедія — це таке щось незвичне, як для вас індійський трилер. Бо ми звикли бачити індусів, які танцюють та співають, так і європейці звикли бачити українців, які страждають. Для них це норма. Для мене це не є нормою, мені хотілося формувати інший образ моєї країни.

Ви також мали досвід роботи над серіалом. Що важче зняти кіно чи серіал?

Повнометражний фільм набагато важче, адже робота над серіалом — це спроба реалізувати себе в свої професії тут і зараз. Під час роботи над серіалом всі відповідальні рішення приймає не режисер. Режисер займається безпосередньо тим, чому він навчався: кастинг, робота з акторами, розкадровка. А кіно це набагато складніше.

Ви не думали над тим, щоб зняти свій серіал?

Думав, так. Мені здається,що кіно вже остаточно набуло статусу актраціонності. Люди ходять в кіно як на атракціон, а не заради серйозної розмови. А серйозні розмови зараз ведуться з глядачем через серіали. Всі відомі та змістовні режисери знімають серіали зараз.

Можете назвати приклади?

Я нещодавно подивився дуже крутий серіал «Полювання на Унабомбера». Це історія заснована на реальних подіях, розповідає про американського терориста, який надсилав бомби поштою. Його більше ніж 20 років не могли спіймати, і коли прийшла людина, яка намагалась спіймати терориста, зрозумівши його філософію та погляди, то їй таки це вдалось. Це дуже крутий серіал, де американці доносять думку про те, що люди не є однозначні. В кожному, навіть в герої, якого грає Пол Беттані, є певна глибина та причина, чому він таким став. І це мені дуже імпонує.

«Ранкове шоу» теж мені дуже подобається. Там до кінця не знаєш, хто насправді винен.

Які українські фільми ви могли б виділити?

“Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” та фільм “Панорама” Юри Шилова. Це фільм з вражаючою глибиною людини. Фільм, який дає тобі ляпаса по системі цінностей і нагадує про щось дуже важливе.

“Атлантида” — вражаючий фільм. Він в чомусь виправдовує очікування західного глядача, але це не робить його менш глибоким. Фільм простою мовою закликає тебе до відповідальності, за все що відбувається навколо, не тільки в країні, але і загалом.

Про що буде ваш наступний фільм?

Можу вам сказати, що це буде камерна історія. Це буде спроба через маленьких людей розповісти якусь велику історію. Моїми героями стануть люди з простої сім‘ї, які відправляться в подорож. Це буде не подорож фізичного тіла, а подорож душі.

Які ваші очікування від прокату фільму?

Я максимально занижую очікування і це мені допомагає. Я планую зібрати 300 000 гривень в прокаті, щоб будь-яка сума, яка виявиться більшою за цю, стала для мене приємною несподіванкою. Тому я завжди прошу Ірму не хвалити мене, казати, що ми зняли щось таке посереднє. Мені нема різниці чи фільм подивиться 10 тисяч, чи 100 тисяч глядачів. Для мене важливіше з чим люди вийдуть з сеансу. Якщо це буде лише тисяча глядачів,які будуть заглиблюватись в те,що відбувається з героями фільму, то для мене це буде набагато приємніше, ніж двісті тисяч людей, які нічого не зрозуміли.

Чому драматичні та історичні українські фільми протримуються в прокаті менше ніж розважальні?

Справа у рекламному бюджеті, зацікавленості аудиторії, готовності аудиторії дивитись щось розумне. Я розумію цю аудиторію, бо теж люблю розважальні фільми. Люблю дивитись фільми про Спайдермена. Я не завжди готовий сприймати такі фільми, як “Атлантида” наприклад. Є ранкові фільми, а є вечірні. Вечірнє кіно має бути розважальне, наприклад серіали або комедії. А ранкове кіно — це те, яке ти маєш відчути та яке має заполонити весь твій день після перегляду. Тому розумне кіно я дивлюсь зранку, а простіше ввечері.

“Мої думки тихі” ви б до якого віднесли?

Ви самі спровокували мене сказати, що до денного:) Це денне кіно. Його можна дивитись і зранку, і ввечері.