Береже та відстоює українську культуру. Як працює Харківський ЛітМузей під час повномасштабного вторгнення

У 1988 році в Харкові відкрився Харківський літературний музей, який функціонує досі. Після 24 лютого 2022 року він зупинив свою діяльність, щоб працівники могли евакуювати експонати. Згодом роботу відновили у можливих на той час форматах: спочатку онлайн-події, далі — виставки у різних містах України. 

Попри обстріли, відключення світла та відсутність стабільної безпекової ситуації музей розповідає про українську культуру вже у своєму Харкові. 

«Ми не можемо зупинити свою діяльність і подарувати відрізок свого життя та роботи тому, хто намагається нас знищити», — говорить заступниця директорки з питань розвитку музею Тетяна Ігошина. 

Як функціонує музей під час повномасштабного вторгнення, евакуація колекцій, значення музею для Харкова та важливість збереження культурної спадщини — у розмові з Тетяною Ігошиною. 

24 лютого частина співробітників приїхала до музею, де функціонувала виставка з цінними експонатами. Цей день витратили на те, щоб зняти експозицію. 

У нас виставлені оригінальні експонати з колекцій від 1920-х до початку 1990-х років. Ті колекції, які були на виставці постійно, і ті, що перебували у фонді сховища — кожна з них цінна для музею. 

У нас був досвід транспортування з 2014 року. Зберігачі розробили спеціальні списки — перша та друга черга [експонатів — ред.]. Першу — найціннішу — чергу ми зібрали ще до початку повномасштабного вторгнення. У цьому був певний виграш, тому що не витрачали час на пакування. Проте це була лише частина колекцій. 

Через відсутність конкретних механізмів евакуації колекції першої черги ми вивозили в екстремальних умовах. Другу — транспортували пізніше, і вже було спокійніше через досвід вивезення попередньої. Наразі все зберігається у відносно безпечних місцях. 

Мені здається, що більше ніж на 2-3 тижні ми її [діяльність — ред.] не зупиняли. Перше, що зробили, — провели традиційний Міжнародний день поезії, який завжди проходив у садку музею під назвою «Читання на драбині». 

Проводити читання у саду не могли, але відмовитись від події теж не хотіли. Маючи карантинний досвід проведення подібних читань онлайн, 21 березня 2022 року вийшли до людей після паузи, яку витратили на евакуацію колекції. Подія була у онлайн-форматі, де поети читали свої вірші про війну, їхні переживання та те, що передавало настрій того періоду. Ми не можемо зупинити свою діяльність і подарувати відрізок свого життя та роботи тому, хто намагається нас знищити. 

Другим великим заходом стала «Ніч музеїв» (міжнародна акція, яка дозволяє оглянути музейні експозиції вночі — ред.), яка проходила у травні 2022 року в гібридному форматі (офлайн або онлайн). Подія охопила три міста — Львів, Київ та Харків.

З вересня 2022 року стартували події і заходи вже у харківських приміщеннях.  Відкрився літературний фестиваль «Літературний Харків» — спільний проєкт письменника Сергія Жадана і музею. 

До своєї будівлі ми повернулися у березні 2023 року. Це був День поезії в офлайн форматі в садку з драбиною і новою експозицією — щоденником письменника Володимира Вакуленка (митця вбили росіяни під час окупації Ізюмщини, але він встиг заховати власні записи до того, як його викрали — ред.). У травні після важливої для нас щорічної події «Ніч музеїв» ми змонтували дві виставки. Сьогодні музей працює щоденно для відвідування цих виставок і у форматі заходів. 

Увесь період, поки ми повернулися до свого дому, використовували локації в різних містах, щоб продовжувати діяльність і популяризувати не тільки свою колекцію, але й загалом українську культуру та літературу. 

Війна — це не тільки про зброю, це також боротьба двох культур. 

Одна виставка про те, чому Харків — це важливий центр розвитку української культури, що він таким був у 1920-ті й залишається таким сьогодні. Виставка має свою точку опори — Будинок «Слово». Саме через нього ми розповідали про важливість Харкова для української культури. 

Будинок «Слово» та ЛітМузей ми використовуємо для діалогу з харків'янами та гостями міста. Нам важливо розказати, чому Харків — це питомо українське місто, чому вистояв і чому залізобетонний. 

Ідея другої виставки — «Антитекст» — з'явилася через те, що евакуювали колекції. Ми не могли уявити, що будемо змушені знову приховувати культурну спадщину, яку колись забороняла радянська влада. Виникло розуміння, що ми змушені ховати те, за відкриття чого уже боролися. Думали, що для цього класу української культури найгірші часи уже пройшли, і він тепер мусить бути тільки на поверхні, але знову його спакували. 

Щоб не втратити діалогу з цієї культурною спадщиною та можливість говорити про ті самі сенси, які несуть предмети культури, ми зробили цю виставку. 

Все, про що ми говоримо, — це українська культура, ідентичність, що маємо право на самостійний розвиток та самостійне життя. Це про те, що ми не є частиною чогось, у нас є своя окрема культура. Сьогодні важливо розповідати про Харків та українську культуру не тільки в Україні, а й за кордоном. 

Новий сезон літературного фестивалю «П'ятий Харків» називається «Україна і Європа». Завдяки цьому проєкту ми запрошуємо інтелектуальних представників Європи на розмову до Харкова. Це літератори, філософи, поети. Вони мають змогу розповісти, що знають про нас, а ми їм показуємо, що є насправді. Важливо, щоб люди за кордоном розуміли реальну ситуацію того, що відбувається в Україні, які тут люди та те, заради чого ми боремося. 

Сьогодні нам важливо бути почутими і побаченими. Не можна розрізнити окремі культурні теми, тому що не зосереджуємося на якому періоді, конкретній проблематиці чи на постатях. 

Після року повномасштабного вторгнення ми краще розуміли роботу безпекової системи. Це дало можливість зрозуміти, що ми готові та можемо організувати офлайн-події в своєму домі. 

На захід прийшло кілька десятків осіб. Ми не очікували такої великої кількості. Всіх цікавила малесенька виставка з одним щоденником Володимира Вакуленка. 

Вікторія Амеліна нам важлива не лише тому, що передала щоденник Володимира Вакуленка. Вона була першою резиденткою в Будинку «Слова», коли ми вирішили відновити там діяльність. Вона прийшла на наш перший офлайн-захід «Читання на драбині» та першою читала свої вірші. 

У музею з Вікторією були теплі та близькі стосунки. Вона була важливою для нас і такою ж залишається. Проте наразі ця трагедія настільки свіжа, що навіть усвідомити вихід щоденника Володимира Вакуленка без Вікторії Амеліної важко. Про подальші свої дії нам сьогодні ще важко говорити. 

Таких зрізів ми не проводили. ЛітМузей працює в Харкові з 1988 року. За весь цей період ми мали різну ситуацію з українською культурою і впродовж цього часу музей знаходив свою аудиторію і розширював її. 

Якщо ЛітМузей був потрібним, то знаходив сили, щоб доносити меседжі до суспільства, творити навколо себе культурне середовище. Тому в період певного загострення музей не може стояти осторонь, покладатися на кращі часи, зупинити свою діяльність. Для нас важливо продовжувати робити те, що ми робимо. 

Нам важливо, що в Харкові є літературний музей, культурна інституція, яка продовжує говорити про культурні традиції Харкова. Ми хочемо перевідроджувати традиції, переосмислювати їх, пропонувати нові формати. Зважаючи на те, що до нас продовжують приходити відвідувачі, то ми не працюємо самі для себе. 

Зацікавленість іноземних журналістів точно підвищилась. Був період, коли спілкування з ними відбувалося майже цілодобово. Їм важливо було показати стан розвитку культури Харкова та те, що відбувається в місті під час повномасштабної війни.

До музею зверталися, оскільки це єдина культурна установа, яка продовжує роботу в Харкові. 

 Застосунок розробили і запустили у користування в жовтні 2021 року. Там діють дві віртуальні екскурсії. Одна з них — про літературу в школі та те, як її викладають. Це про те, які письменники входили в шкільну освіту, а які ні, чому одних додавали, а інших вилучали. 

Друга виставка присвячена художнику Харківського літературного музею Валєру Бондарю, який працював у музеї в 1990-х. Він був активним культурним українським діячем. Завдяки його постаті у ЛітМузеї утворилося культурне всеукраїнське середовище. Нам хотілося зберегти про нього історію, як про частину музею. 

Онлайн-формат збільшує аудиторію, а переклад англійською розширює її. Це дає нам можливість легше достукуватись до великої кількості людей.

29 липня ми відкриваємо нову виставку в сквері поезії — «Власні назви». Будемо порушувати тему літератури і топоніміки: чому вулиці названі іменами російських письменників, які не мають жодного відношення до Харкова та української культури? Яких важливих імен на наших вулицях немає і чому це погано? Це питання про те, наскільки простір впливає на нас.