«Для мене справжні герої — це загиблі побратими»: Василь «Обіто» Процишен про «Азов», Маріуполь та війну

Василь «Обіто» Процишен — військовослужбовець полку «Азов», кулеметник і командир групи. Перевівся у полк у 2017 році, до цього проходив службу у внутрішніх військах. У 2018 році воював на Світлодарській дузі, а після 24 лютого 2022 обороняв Маріуполь, де отримав два поранення. 

16 травня на вимогу вищого військово-політичного керівництва зберегти життя військовослужбовців гарнізон вийшов з території заводу.  Василь Процишен потрапив у полон: перебував в лікарні №15 у тимчасово окупованому Донецьку та опіковому центрі. 29 червня 2022 року Процишен і ще 143 українські військові повернулися з полону. 

У вересні «Свідомі» поговорили з військовим про війну, поранення, полон та звільнення. 

Я родом з Херсонщини, до осені 2013 року навчався в університеті, вивчав біологію. Коли вступив на пʼятий курс, вирішив взяти академічну відпустку та піти на термінову службу: потрапив у внутрішні війська, а в серпні 2017 року зміг перевестися в полк. У внутрішніх військах ми найчастіше стояли на блокпостах. Одного разу, у 2016 році, під час такої служби під Волновахою перевіряв Редіса [командир полку Денис Прокопенко — прим. ред.] на наявність зброї.

Було внутрішнє бажання. У 2015 році вперше зустрівся з полком, розмовляв з хлопцями про внутрішнє середовище. Тоді зрозумів, що там моє місце. Уявіть: працюєте з друзями. Виходить, що вам постійно весело. Хоча, звичайно, були і проблемні моменти. 

Спочатку у полку служив звичайним стрільцем. Пізніше працював в штабі, поки не набридло, займався логістикою: не сподобалося через велику кількість бюрократії. Після цього пішов у мінометний взвод, де був до 24 лютого. А вже після 24 лютого тільки кілька разів працював як мінометник, більше — як кулеметник. 

За кілька днів до повномасштабного вторгнення тривала підготовка. Почали завозили боєкомплекти, проводили первинний огляд міста і тих територій, які будуть закріплені за нами.

У ніч на 24 лютого до нас в казарму забіг побратим зі словами «війна почалася», але ми йому не повірили. Сказали, поки щось не вибухне, доти війна — неправда. Тільки лягли, почули перші вибухи. Тоді почали збиратися. 

Були змішані відчуття. Перші дні працювала наша артилерія. Протягом тижня не зупинялася: стріляли доти, поки було чим. Тоді вдалося спалити багато колон російських військ, але через обмежену кількість БК змушені були перейти на інші цілі. 

Нам пощастило, що восени 2021 пройшли курси з підготовки ведення боїв у місті. Але більше готувалися до зачистки, а не оборони. Тактика була розрахована, що буде тил, група відходу, яка може притягнути боєприпаси. 

Не готувалися, що будемо в повному оточенні, тому під час бойових дій імпровізували. Наприклад, одному побратиму вдалося гранатами відбитися від танка, іншому — з мотодора. Ще один завжди мав відносно найменше протитанкових засобів, але йому вдавалося знищувати танки. Мені ж вдалося розстріляти БМД-3 з модернізованого кулемета Калашникова. 

У 99% випадків це непідготовлені люди. Будь-які проблеми на полі бою вирішують тим, що накривають артилерією. Також немає екіпірування: одягнені в сталеві каски і розгрузки. 

Бої в Маріуполі чимось нагадували тир. Була ситуація: росіяни зайняли будинок, у них не було засобів спостереження, тому на багатьох балконах розміщували людей для спостереження. Наші військові відстрілювали їх, а вони на ті ж місця нових ставили.

Обстріли всіх позицій відбувалися систематично. Ми займали будівлі та цехи. Якщо бункери розташовувались поруч, заходили туди. Працювали стандартно: чекали, коли противник підійде максимально близько, тоді відкривали вогонь. 

Росіянам вдалося зайняли Шлакову гору, хоч і зазнали великих втрат. Там вони корегували артилерію та авіацію, бо бачили завод як на долоні. 

Так. До цього не було жодних подряпин, хоча в місті по мені кілька разів працював снайпер. Перше поранення отримав, коли порушив техніку безпеки — отримав кілька осколків в голову. Через декілька днів отримав опіки — у мене вистрілили з вогнемета «Джміль». На мені тоді залишилися тільки бронежилет і берці, а ще залишки куртки та ременя. У такому стані вдалося дістатися до командно-спостережного пункту. Далі не пам'ятаю. 

Хтось вірив, хтось ні. Хтось сміявся, що нас заберуть на турецьких кораблях, і ми до кінця війни будемо їсти хурму. Мене евакуювали в перший день — 16 травня. Автобуси супроводжувала військова техніка.

Один з медиків попросив водія зменшити швидкість, бо ми поранені, і це може зашкодити, але той відповів, що такий наказ. Ймовірно, чогось боялися. Нас привезли в Новоазовськ, де ми переночували. Там відбувався розподіл: кого в Оленівку, кого в Донецьк. Мене відправили в лікарню, а потім в опіковий центр. 

Приходила медсестра робити перев'язки, давати  уколи, іноді крапельниці. Ще давала антибіотики, бо рани гноїлися. Серйозної допомоги не було. Уже коли стан перейшов в критичний, перевели в опіковий центр, там допомога була більш професійною. Ставилися по-різному: хтось не говорив, хтось бажав смерті. 

Проводили допити. Допит схожий на інтерв'ю, тільки ставлять каверзні питання. Росіяни намагалися зробити так, щоб ми скомпрометували себе, побратимів, командирів чи державу. Наприклад, запитували, як ставлюся до вищого політичного керівництва, до командування полку. Також намагалися змусити взяти відповідальність за їхні злочини. 

Це не узгоджено: кожен розповідав щось від себе, а інформація не сходилась в деталях. Вмикали пропагандистські радіо, але одного разу потрапили на наше. Було смішно, коли всі ті охоронці побігли його вимикати. 

Триразове, але порція була трохи більша від чашки для кави. Давали каші, щось схоже на супи і декілька шматочків хліба. Але їжа була теплою. Це пов'язано з тим, що її розносили працівники лікарні, які поспішали додому. До того ж від холодної їжі стан міг погіршитися.

Прийшли в палату і сказали зібрати речі. Перед цим одна і та сама людина протягом кількох днів приходила з списком й запитувала, хто є хто. Нас мали обміняти ще 22 червня. Спілкуючись з хлопцями, дізнався, що це типова ситуація, коли росіяни виводять всіх на обмін, а потім щось зривається. Одну групу навіть посадили в автобус, але так і не обміняли. 

Я так довго мріяв повернутися додому, що перші кілька днів не міг повірити, що це насправді. Здавалося, що це нереально. Але водночас сумно, що не всі побратими повернулися. 

Тільки приїхали на нашу сторону, як в автобус зайшли зі словами «Слава Україні». Оглянули лікарі, привезли їжу. Коли приїхали до місця, то там теж чекали з їжею та речами першої потреби, всі обіймали нас. Це неймовірне щастя. 

Перше, що зробив — зателефонував сестрі. Усі родичі плакали. Ніхто не знав, що я в полоні. Дізналися, коли росіяни опублікували моє фото. У лікарні називають нас «синочками» і «героями», але не вважаю себе таким. Для мене герої — це загиблі побратими.   

Обов'язково повернутися у свій підрозділ. Хочу завести сім'ю і дітей. Після усіх подій ми стали трохи сентиментальними — все моє оточення вирішило одружитися та завести дітей. А хто вже мав сім'ю, казали, що хочуть ще. У Маріуполі і на Азовсталі зрозуміли, що насправді є важливим.