Літо, яке я провів на Донбасі

Ця історія належить літу, яке я провів на Донбасі перекладачем в організації «Road to Relief». Як пасує видатним постатям здобувати визнання після смерті, так і про нашу організацію світ дізнався після візиту старої з косою.

Репортаж присвячено Еммі та Тонко — іноземним волонтерам і моїм компаньйонам, які загинули від рук російських солдатів. 

Земля, що зустрічає сонце, найдужче холоне вночі. На ній залишають сліди чоботи ворожої піхоти, і жарким літнім днем здається, ніби дрижаки пробирають п’яти, хай навіть ти за десяток кілометрів від передової. Хай навіть ти в компанії неймовірних іноземців, які за декілька тижнів стали тобі вірними товаришами.

Тільки я зайшов у кімнату, одразу вигукнув: «Алілуя, Гад блес Канада!». Вуста Тонко розійшлись у широчезній, як талія сумоїста, усмішці, виставивши в сутінок кімнати його білосніжну вінірову колекцію зубів. Він так сильно зайшовся реготом, що вимушений був тримати живіт обома руками, аби його не розірвало зсередини від тиску й мені не довелось змивати кишки зі стін. Тонко дуже турботливий, як бачите. Йому трохи за 50, досить підтягнутий, як на свій вік, сивий чоловік із трішки кирпатим носом і зморшками біля губ від, як оце зараз, частого сміху та з густими чорними бровами, які горизонтом тримають високе чоло.

Ті три дні, що ми жили разом, не промовляючи один до одного ні слова, окрім «Доброго ранку» і «Добраніч», я все думав, де дістати пульт від кондиціонера, аби хоч трохи втамувати східну спеку. А Тонко знайшов. І тепер блаженні 18 градусів за Цельсієм лоскотали наші натоптані п’яти, а я від подиву й благодаті прохолоди вигукнув оту дурницю про «Гад блес Канада», яка розсмішила мого сусіда.

Все, що я знав тоді про нього, — це що він приїхав із Канади, аби бути водієм у нашій волонтерській організації, що він курить вінстон сірий і п’є лише кока-колу, переливаючи з напівпорожніх пляшок чорняву воду в більш повні. 

Ми приїхали з канадським водієм у Слов’янськ, здається, в один день. Я дізнався, що є місце перекладача в одній волонтерській організації та одразу ж купив квиток. Тепер катаємось прифронтовими селами, розвозимо їжу, гуманітарку та ліки. Познайомитися з кожним у нашому будинку немає фізичної можливості — так багато тут людей. А в кого виходить, той витрачає на це потенціал свого соціального капіталу, певно, на десятиліття.

«Road to Relief» — так називається організація іноземних волонтерів, де я разом із чарівними дівчатами й вусатими хлопцями працюю перекладачем. Напрямки нашої роботи досить різні: гуманітарна допомога, їжа, вода, засоби гігієни, ліки, евакуація і медвак. 

Кожна гілка допомоги має свою команду, яка щодня вирушає у села із заздалегідь визначеними списками необхідного. А ті села, які таких списків не мають, підпадають під владу «Assessment needs» — окремого підрозділу, який їздить новими населеними пунктами, формує списки необхідних речей, знаходить координатора села/міста й домовляється про доставку речей.

У нас є водії, перекладачі, голови кожного напрямку допомоги, люди, які завжди щось друкують у комп‘ютерах, пару десятків котів і два пси. Власне, з цією командою ми й допомагаємо всім можливим людям, які залишилися жити на прифронтових територіях. А тих, хто хоче покинути небезпеку, — евакуйовуємо.

Майже з початку повномасштабного представники чи не всіх континентів приїхали в Україну. За цей час організація встигла об‘їздити сотні сіл, евакуювати десятки людей, котів, собак, одного віслюка й одну козу. 

А я за час спілкування зі стількома заокеанськими представниками людського роду подумки побував в Америці (Північній і Південній), Австралії, Африці й Азії.

В одному районі приватних будинків Слов’янська стоїть триповерхова цегляна дурепа, яка на фоні інших, на чотири поверхи нижчих, колег виглядає ніби дев’ятикласник-переросток на шкільній фотографії.

З подвір’я цілодобово несеться солянка з гавкоту й нявчання, перехожі шугаються від чергових нападок головного охоронця дому — дворового пса Тьорніпа, чиє сосисково-видовжене тільце розфарбовано в китайський принт лабрадора, а хриплий гавкіт радше змусить накласти зі сміху в штани ніж злякатися зубастого монстра. 

Біля будинку припарковані численні автівки — велетенські траки, швидкі допомоги, легковушки, позашляховики, власне, для кожного виду місій — окрема машина. Усі колеса акуратно пришвартовані до ребристого блискучого забору, утворюючи суцільну стіну по периметру ділянки. Зранку її розбирають водії з волонтерами й перекладачами, а ввечері будують заново.

Тоді ж, як сонце вже глибоко всочилось у східні ґрунти, після загального зібрання населення будинку збирається на величезній до непристойності кухні. І від такої кількості людей вона здається зовсім вбогою і крихітною, проте затишною, ніби картонна коробка, коли ти наповнюєш її старими дитячими іграшками.

Усі обговорюють минулий день, скільки бачили спалених танків, скільки чули прильотів, скільки винищувачів зловили вухами, скільки тарілок борщу з’їли в селах, іронічно жартуючи, що страви, якими пригощають їх місцеві, вберігають від російських ракет. 

Емма, очільниця організації, під вечір зазвичай закриває ноутбук (уперше за день) і виводить свою голову в це гамівне соціальне кубло. Вона часто вчить мене італійських словечок, хоча сама з Іспанії. Як виявилось, ці мови дуже схожі. Перша фраза, яку я попросив перекласти, була «війна в моєму домі». Емма глянула на мене так, ніби хоче зазирнути крізь шкіру, прямо до чувака, який сидить в голові, генерує всі мої думки, й запитати: «Саме це ти хочеш першим дізнатися з італійської?». І сказала: «Guerra а casa mia». 

Щовечора на кухні стільки гучних розмов, сміху й гамору, що наступного ранку, вирушаючи на місію в чергове прифронтове село, проходячи з бронежилетом і каскою крізь столи з відблиском вчорашнього місяця, ти вдихаєш залишки отого первородного, дитинного аромату життя, яке нікому й нічим не зобов’язане. І від того дорога видається на день легшою, а вибухи поблизу сіл не так дратівливо лоскочуть вуха.

У нас є традиція: коли настає час вечері, то хтось один готує для всіх, і так по черзі. Звісно, в цієї схеми є недоліки, і такі ледарі, як я, за весь час перебування лише споживали страви світової кухні, нічого не готуючи взамін. Так я вперше спробував справжню мексиканську їжу, фірмову курку Спенсера по-французьки, завдяки Тетяні полюбив гарбузовий крем-суп і навіть! Навіть! Їв веганську піцу, чого без завзятих спонукань Василини я б нізащо в житті не зробив.

Тут тобі і співи на столі, історії, гучністю пару десятків мільйонів децибел, від Йохана, непристойні й дуже смішні анекдоти від австралійських парамедиків, знайомство  української музики та Емми.

Із усією цією гоп-компанією місцеві жителі танцюють, співають пісень, розглядають дитячі фотографії, п‘ють чай і домашнє вино. До закордонних товаришів бабусі й дідусі (переважно старші люди залишились у прифронтових селах) ставляться як до своїх дітей. Запрошують на пасіки, ковиряють мед пальцями із сот, пригощають квітковим пилком, дають із собою баняки всяких настоянок, дарують іконки на удачу, розказують вірші, короче — розважають нас, як можуть. 

У деяких бабусь, що вдовують вже багато років, з‘явились іноземці-улюбленці. Переважно це Флоріан — двадцятидворічний рудий німець, який вміє догодити кожній пані поважного віку. Так, він вже став легендою у прифронтових клубах «За сімдесят».

Для інших возимо тільки засоби гігієни, такі речі зараз дорогі, а старигані геть не мають за який кошт їх придбати. Ліки — це чи не найпопулярніше прохання серед місцевих. Починаючи від но-шпи — і до інгаляторів від астми. А є й такі села, які просять привозити лиш новини. Усе інше, кажуть, можна пережити. А прокидатися без найменшого уявлення, що там, за селом, які війська — найбільший страх.

У село Червоне, коли я приїхав туди вперше, ми привезли ліки. І сиділи на подвір‘ї в однієї жіночки, лікарі міряли тиск, розпитували її про болячки. А водій, тоді це був Патрік, американець, звернув увагу на акуратно складену піраміду з іржавих залізячок. І запитав, що це за штукенція. Одна бабуська на подвір‘ї побачила зацікавленість іноземця колекцією металу та зрозуміла, про що питає. Підійшла до нього, здійняла дві руки до неба, імітуючи ракету, яка летить-летить-летить, при цьому бабуся свистіла крізь свої три верхні зуби, аби додати реалістичності. І от ця уявна ракета летить, Патрік слідкує поглядом, куди вона прямує, і тут стара раптом міняє траєкторію польоту, відпускає уявну залізяку, жбурляє у свій город, майже потрапивши у вирву, яку зробив реальний снаряд, і вигукує хрипле «Бабах!», розмахуючи руками довкола, імітуючи осколки, які розлетілись по городу, і які вона потім зібрала на ось цю купу. Пані починає усміхатись, кажучи «Рокет, рокет», але в Патріка — тільки вологі очі й похмурий погляд. Він зміг видавити із себе лише сухе «Sorry».

Пройшов місяць, я вперше в житті побачив авіацію в небі, свіжі вирви на дорогах і жителів Донбасу, які завжди вітали нас чимось домашнім (от як медом і вином) з вологими очима, забираючи ліки чи інші необхідні речі. Світ, який я бачив лише з екрана телевізора, виявився куди ширшим, ніж показувала камера. За двадцять років мого життя я споглядав за Сходом через розповіді знайомих, вірші Жадана й вечірні новини ТСН. Але тепер цифрове уявлення про регіон розбилось об те, що залишилося від стін будинків, розвіялося трупним смородом. 

Щовечора я так само згадував вечірній Київ — метушливий, палаючий вогнями придорожніх модельних кафе, подекуди з живою музикою. Часто п‘яний у центрі і вкрай рідко тихий у п‘ятницю. Згадував Київ і співав у Слов‘янську. Навіть у машині, їдучи в черговий раз до прифронтових сіл, думав, як я можу співати? Почуття провини за проявлення веселощів, танці, співи, навіть деколи жарти переслідувало мене й на Донбасі. Та зрозумівши, що я навряд чи щось із цим вдію, просто змирився.

За місяць я поїхав на Запорізький напрямок писати репортажі. Я не люблю прощатись, власне, завжди кажу лише «До зустрічі». Цей раз не став винятком, і мого крайнього вечора я вимовив ці два слова близько семи тисяч разів. Я пообіцяв усій команді, що повернуся за кілька тижнів.