«Люди вибирають боятися»: рецензія-розбір напруженого психологічного трилера «Мишоловка»
Станіслав Тарасенко
З 2 листопада в українському кінопрокаті стартував напружений психологічний трилер «Мишоловка» («Cat Person») — еталонний приклад сучасного а) феміністичного, б) жіночого та в) жанрового фільму на кшталт «Перспективної дівчини» (2020) та «Чистої гри» (2023).
Стрічка створена переважно жіночим колективом: режисерське крісло займає Сузанна Фоґель («Шпигун, який мене кинув», «Бортпровідниця», «Маленький вогник»), сценаристка — Мішель Ешфорд («Операція «М'ясний фарш»), а в основі картини — авторська колонка для The New Yorker за 2017 рік, написана Крістен Рупеніан (також відома за ідеєю-сюжетом молодіжного чорно-комедійного горору «Тіло, тіло, тіло»).
На головні та другорядні ролі в «Мишоловці» запрошені як багатообіцяючі молоді актори, так і справжні професіонали: Емілія Джонс (яка стала «зіркою» завдяки «оскароносній» драмі «CODA»), Ніколас Браун (що прославився в одному з найкращих серіалів десятиліття «Спадкоємці»), Джеральдін Вісванатхан (знайома багатьом завдяки серіалу «Чудотворці») та навіть Ізабелла Росселліні, яка не потребує окремого представлення. Якою ж вийшла «Мишоловка» та про що це кіно — читайте в рецензії.
«Мишоловка» — двозначна кінострічка, яка пропонує глядачам пережити хворобливий психологічний досвід «жіночого становища» (або, як заведено сьогодні говорити, — «жіночого погляду») у стосунках із протилежною статтю.
У цьому сенсі «Мишоловка» — небанальне маніфестаційне фемкіно, що досліджує незахищеність сучасної жінки, її поведінку та дії в умовах відсутності повного контролю над «романтичною ситуацією».
Фільм Сузанни Фоґель про те — і в цьому його основна ідея — наскільки тонкою (причому не тільки для зовнішнього спостерігача) може бути межа між проявом уваги до людини та сталкінгом, між ненавмисною образою та психологічним насильством, між правдою та брехнею, між уявною та реальною загрозою.
І, до речі, на відміну від багатьох подібних «Мишоловці» стрічок, ця не пропонує глядачеві простих та однозначних відповідей — все-таки психологія й маніфестація «Мишоловки» куди складніша за звичайне «я звинувачую», мовляв, «всі чоловіки — козли» й на цьому крапка! Звинувачувати, безумовно, є за що, але «Мишоловка», крім звинувачень, намагається ще й розібратися в причинах проблеми, демонструючи те, що відчуває та переживає жінка, яка опинилася віч-на-віч з обличчям, кулаками та пенісом чоловіка.
Головна героїня «Мишоловки», 20-річна студентка Марго (Емілія Джонс), знайомиться із 33-річним медиком-синефілом Робертом (Ніколас Браун), і все ніяк не може збагнути: чи то він неадекватний і становить для неї реальну загрозу, чи то навпаки — вона сама, накручена подругою-феміністкою Тейлор (Джеральдін Вісванатхан), яка беззупинно теревенить про злощасний патріархат і статеву нерівність, перегинає палицю та бачить небезпеку там, де її й близько немає?
Автори «Мишоловки» майстерно, по-гічкоківськи жонглюють «психологічною двозначністю».
Вони змушують глядачів поперемінно то сумніватися в побоюваннях Марго, то всіляко їх підтримувати. Чому Роберт збрехав дівчині про те, що у нього водяться коти — чи вони все ж таки в нього є? Навіщо він замкнув себе й Марго в університетській коморі — чи двері все-таки зачинилися випадково? І таких питань — десятки!
Для Марго все ніби «роздвоїлося»: вона чи то вигадує собі проблему, обманюючи Роберта на порожньому місці, чи то відмовляється її визнавати, свідомо або несвідомо підігруючи аб’юзеру-грубіяну. Й ось сама наявність подібних переживань у Марго має змусити замислитись, чому вона взагалі має переживати?
Що ж у нас за суспільство таке, в якому дівчина не може почуватися захищеною, навіть гіпотетично, з тим, хто лише здається їй небезпечним? Можливо, мати Марго таки має рацію, що «сьогоднішні зміни на краще відбулись тільки на поверхні, а по суті своїй все залишилось як раніше»? А може їх немає...
«Мишоловка» дражнить глядача напіввідповідями та напівнатяками, змушує нас брати участь у грі «засуди-виправдай» — і в цьому полягає головна перевага фільму.
«Мишоловка» сповнена саспенсу, трилерності, загадки.
Взагалі для картини Сузанни Фоґель жанрова трилерна природа не менш важлива, ніж її феміністичний меседж.
Все за Гічкоком — як у класичному нуарі «Підозріння» (1942), в якому Джоан Фонтейн сушить голову над тим, труїть її чоловік Кері Грант чи ні?
«Мишоловка» відкривається епіграфом — цитатою письменниці Маргарет Етвуд: «Чоловіки бояться, що жінки над ними сміятимуться. Жінки бояться, що чоловіки їх вб'ють».
Страх – ось про що «Мишоловка»!
І так, ми повинні визнати, що причина цього страху — в самих чоловіках, у їхній неналежній поведінці, в їхній психології альфа-самців. Героїня Ізабелли Росселліні у фільмі зауважує: «Люди вибирають боятися». І Марго «здійснює свій вибір» саме тому, що відчуває побоювання перед Робертом. Вона просто не впевнена в його намірах та адекватності, боїться виявитись правою у своїх здогадах. Та хіба ж це її провина?
Окремо слід розповісти про першоджерело «Мишоловки» — авторський матеріал Крістен Рупеніан у The New Yorker. Він мав резонанс, ставши одним із «найбільш цитованих матеріалів 2017 року».
Текст — що не характерно для такого «аристократичного» видання, як The New Yorker — привернув увагу тисяч і тисяч мілленіалів і зумерів, розійшовшись соціальними мережами.
«Мишоловка» Сузанни Фоґель до певного моменту майже дослівно відтворює текст. Але ось що цікаво. У 2021 році — реальність як завжди б'є нас по пальцях! — відкрились цікаві подробиці, пов'язані з написанням.
Виявилось, що Крістен Рупеніан не лише «надихалась» історією реальної пари, але також, за словами дівчини, з якої Рупеніан списала образ Марго — багато чого спотворила або прикрасила.
Правди шукати марно — її ми ніколи не дізнаємось! Справа тут в іншому.
«Мишоловка» – цілком порядне кіно на злободенну тему, яка викликає запеклі дискусії в суспільстві.
І великий плюс стрічки в тому, що вона, по-перше, є виразним жанровим трилером, по-друге, — доволі переконливим психологічним твором, а не якоюсь безталанною агіткою. Тут і форма, і зміст дійсно заслуговують на глядацьку увагу.
