«Наш фільм про ствердження сімейних цінностей». Інтерв’ю з режисером Аркадієм Непиталюком

14 лютого в український прокат вийшла стрічка «Уроки толерантності» за мотивами п’єси Ігоря Білиця «Гей-парад». За сюжетом, українська родина для подолання фінансових труднощів долучається до державної програми з євроінтеграції, умовою якої є прийняття у свою сім’ю представника ЛГБТ спільноти.

Фільм викликав резонанс у суспільстві ще до виходу. 11 лютого у Києві невідомі розфарбували фасад кінотеатру «Жовтень» та сам плакат «Уроків толерантності». Продюсери заявляли, що акт вандалізму підтвердив актуальність виходу стрічки про гомофобію і толерантність.  

Свідомі поговорили з режисером фільму Аркадієм Непиталюком про основну тему стрічки, як комедійний жанр допомагає підсвічувати гострі соціальні теми, та важливість українського кіно під час війни.

— Розумієте, це не перший мій досвід перенесення п'єси у кіноформат. Мій повнометражний ігровий фільм «Припутні» теж на основі п'єси Романа Горбика «Центр», а короткометражна стрічка «ГКЧП» — на основі п'єси Людмили Тимошенко «Золоті лосини». Це моя специфіка, я такий режисер, дуже акторський, у моїх фільмах вся основа на персонажах, на їхніх діалогах, взаємодії між ними. 

Коли ми переносили на екран п'єсу «Гей-парад» Ігоря Білиця, то майже не відступали від її природи, а фільм зробили дуже камерний. У «Припутнях» я розширив простір п'єси — там все відбувалося на одному подвір'ї, ми розширили дорогу, інші міста, з'явилися нові персонажі.

В «Уроках толерантності» ми обмежилися тими самими персонажами, додавши у фільм лише одного. І місце дії у нас помешкання цієї родини, як і в п'єсі, за винятком фіналу, коли герої виходять на відкритий простір. Тому як таких складнощів у переформатування не було. 

— На початку повномасштабного вторгнення у всіх було запитання, як будемо жити. Тоді не йшлось про те, що ми (команда фільму — ред.) будемо працювати за фахом. Ми мали знімати фільм в березні-квітні 2022 року. 

Зрозуміли, що потрібно якимось чином повернутись до своєї професії — це як одна зі складових виживання. Треба продовжувати життя, не опускати руки й не здаватися ворогу. Наші війська не здаються, і ми в тилу не маємо на це право. Тому ми вирішили, що будемо знімати більш камерно, зробимо фільм швидше, але все ж знімемо його.

Ми зібрали команду, і всі були щасливі, що можуть знімати кіно. Ми з продюсером подумали, що це буде світлом для індустрії, що робота не зупиняється, і надією, що навіть під час війни ми знайдемо спосіб знімати кіно.

— Я орієнтуюся на те, щоб актор чи акторка збігалися і за внутрішнім світом, і за зовнішніми ознаками із персонажем. У мене є на кастингу правило — зустріти персонажа: в акторці чи в акторові зустрів такого-то персонажа, отже, затверджуємо. 

Підбираючи на роль у цей фільм, наприклад Василя, ми не лізли в інтимне життя людини, було байдуже, чи актор гей, чи гетеросексуал. Мені було потрібно, щоб я побачив, що це точно Василь. 

На кастингу цього персонажа нам було особливо складно, тому що ми водночас хотіли отримати не карикатурного гея з уявлень гомофобів, а навпаки — актора з чоловічим стрижнем, щоб він був гарний як чоловік, але також елегантним й інтелігентним. Ми зупинились на Акмалові Гурєзову, який повністю підходив під опис.

Можливо, якби це була якась специфічна ЛГБТ-історія, ми б звертали увагу на орієнтацію акторів. Але в нас історія радше більше про гомофобів і про родину, а не про ЛГБТ-людей.

— І «Кров'янка», і «Уроки толерантності» — це історії, які базуються на моєму життєвому досвіді. «Кров'янка» — це реальний випадок з мого життя, коли я привіз у село наречену, київську дівчину-єврейку. У фільм, звісно, я багато додав.

Основою для «Уроків толерантності» є те, що я колись був справжнім гомофобом. Не людиною, яка атакувала ЛГБТ+ людей, але яка їх боялася. Мене напружувала їхня присутність у цій реальності, поруч зі мною. 

Коли я, молодий сільський хлопець, приїхав у столицю в кінці 80-х та вступив в Карпенка-Карого, то побачив, що є хлопці, яким подобаються хлопці, і дівчата, яким подобаються дівчата. Таке враження, ніби чорти з рогами почали ходити біля мене. Поступово, навчаючись із ними, живучи в гуртожитку чи працюючи, відкрив для себе, що вони такі самі люди, як я. Просто в них інші інтимні вподобання. 

Тому зараз мені важливо вивести цю історію на екран, тому що я пройшов такий шлях. Я хотів би, щоб люди задумалися та змінили свою думку про ЛГБТ-людей. Про це наш фільм.

Лінія із програмою, на яку підписалась родина і тепер має заселити до себе гея, — лише двигунчик, який запускає сюжет. Загалом у нас фільм про відродження родини, її оновлення, про оновлення стосунків та почуттів між чоловіком і дружиною, між батьками й дітьми. Цей гей тільки активізовує зміни в родині.

Основна фабула — це зіткнення внутрішньої гомофобії героїв з геєм. Наш фільм дуже правдивий, інколи неприємно реалістичний родинний фільм, тому що він про ставлення сімʼї, про її порятунок.

— Я обрав комедію з дуже простої причини — це моє світосприйняття. Я сприймаю світ та людей смішними й кумедними. Себе теж сприймаю смішним. Здебільшого я помічаю гумористичні прояви людей, комедійність, тому мені хочеться цим ділитися. У кожного своя оптика, свій погляд на життя, у мене комедійна оптика, і я брехав би, якби інакше дивився на світ. 

Однак я можу й по-іншому знімати. Наприклад, серіал «І будуть люди» — не комедійний. Я можу знімати те, що стосується української історії, українських традицій важливих для мене як українця, як людини, яка виросла в маленькому українському селі. У серіалі я звертаюсь до традицій моєї баби Катерини. Але в основному сприймаю світ комедійно.

— Як на мене, краще. В «Уроках толерантності» є актуально гостросоціальні теми, можливо, навіть неприємні людям. І їх сприймати і впізнавати себе у них легше. Ми показуємо негативні риси, упередження, забобони, але через комедію людина ніби відсторонюється від того, хоч і розуміє, що це про неї, та вона сміється з цього кумедного персонажа. 

Комедія — це дуже людяний і добрий жанр. Вона не звинувачує, вона не таврує «ти падлюка, гомофоб, ти неправильно живеш». Ми абсолютно не так показуємо людей. 

Я думаю, якраз тому тим, хто має гомофобні думки, слід дивитися наше кіно. Це, зокрема, і кіно для гомофобів, тому що вони впізнають себе, але відчують, що до них теж хтось нормально ставиться і їх розуміє. Особливо я, як колишній гомофоб, кажу, що це про суспільний резонанс.

Детальніше про інцидент читайте у розборі Свідомих.

— Відреагував дуже просто: вкотре переконався, що наш фільм актуальний у сучасній Україні. Можна сказати, що наші персонажі й здійснили цю акцію, розмалювали фасад. Зрозуміло, що для кінотеатру «Жовтень» — це не дуже зручно, треба відмивати зіпсований фасад та сітілайт.

Я знав, що в нас дуже багато таких людей. Зараз у соцмережах є багато коментарів щодо фільму, виходять статті типу «Чому ми там знімаємо таке кіно». Однак ні ті, хто малював, ні ті, хто писав статті та коментарі, не бачили кіно, не знають, про що воно, «чув дзвін не знаю, де він».  Вони думають, що це якесь ЛГБТ-кіно, де всі персонажі — геї, лесбійки і трансгендери. Це все одно, що казати на фільм, у якому є коні, то ця стрічка про коней. Це абсурдно просто.

Та я на них не злий, бо розумію їх. Вони реагують не на кіно, адже не бачили його, а на свої думки про одну з тем фільму. Вони собі щось уявили й на цю уяву реагують. Тобто наш фільм ні до чого. 

Після допрем'єрного показу в «Гулівері» (торговий центр у Києві — ред.) до мене підійшла журналістка — доросла жінка десь за 40 — і сказала: «Я і не думала, що ваш фільм про це. Я впізнала себе в персонажці мами Наді. У мене з чоловіком такі ж проблеми».  Вона також додала, що «ваш фільм навпаки стверджує сімейні цінності». Вона правильно зрозуміла суть кінострічки.

Тобто наш фільм про ствердження сімейних цінностей, а не про те, як когось розбещують чи з кимось злягаються. 

— Звісно, стає, навіть попри різку реакцію на ці теми. Як я колись був темним гомофобом, але відкрив для себе, що є такі люди, і вони поруч зі мною, так і суспільство. 

Найголовніше те, що суспільство зробило перший крок. Воно відкрило для себе, що є такі люди, що світ дуже різноманітний, не однобічний, і це важливо. Нехай зараз на це різноманіття та іншість почасти реагують агресивно, але ж знання є. Тому це початок процесу знайомства з цими людьми, що поруч, а потім прийде розуміння. 

А загалом, у певних колах, де ЛГБТ+ людей більше, там всі набагато відкритіші, здатні приймати.

— Це складне питання. Я думаю, що українці мають піти на наш фільм «Уроки толерантності», щоб знайти себе, побачити себе в різних ситуаціях і в різних персонажах. Задуматися про важливе для нашого соціуму та над тим, що в сучасній Україні треба змінити.

Ми зараз змінюємося, йдемо до розвиненого світу і боремося із зовнішнім ворогом — Російською Федерацією. Ми також маємо боротися із внутрішніми ворогами — з нашими забобонами та упередженнями. Наш фільм показує, як можна звернути на це увагу і вийти з ситуації, і робить це у смішній формі. Тому я думаю, що людям треба дивитися кіно, щоби просто пореготати. На  показі в «Гулівері» стояли регіт і оплески, як на концерті. Тому, якщо ви не хочете пізнавати себе, то йдіть посмійтеся від душі.