Письменник, видавець та військовий Влад Сорд: У нас є лише безперервна війна. Ми стоїмо і тримаємось на холодній ненависті

З початку повномасштабної війни Влад Сорд один раз проїздом був вдома у Вінниці. Кожен раз в Києві — не більше пари днів для робочих питань, або щоб поховати друзів. Знайти вільний час у своєму графіку нелегко. Про інтерв’ю ми домовились за пару днів до його повернення на фронт.  

Влад Сорд із позивним «Змій» — командир підрозділу імені Сенеки 93 бригади «Холодний Яр», поет, прозаїк, громадський активіст, видавець і дизайнер. Воював у перші роки російсько-української війни. Після 24 лютого повернувся у 93 бригаду, якій свого часу запропонував назву «Холодний Яр», розробив символіку та написав текст нового гімну.

Про дитинство, особисту війну, шлях до власного видавництва, створення підрозділу імені Сенеки та плани на майбутнє — у розмові зі Свідомими.

— Ти родом із Вінницької області. Розкажи про те, яким було твоє дитинство. На чому ти зростав, що тебе цікавило як дитину/підлітка? 

— Я з дуже бідної сім’ї. До селища Рудниця, з якого я родом, тільки торік проклали асфальтовану дорогу. У часи мого дитинства на все селище було всього два телевізори. Пам’ятаю, як влітку ходив до однокласника дивитись, бо в нас такого не було. 

Я маю складні стосунки з родиною. У мене на руці є круглий шрам — це мені колись в дитинстві друг вітчима прибив руку цвяхом до пенька. Люди в таких напівзакритих селах народжують дітей, аби ті працювали і просто були. Жодних умов для нормального життя немає. 

Молодшу сестру я фактично виховував сам. Мама з нами поруч рідко була. Батько також. Він кадровий військовий, з нами майже не жив; він в принципі не пристосований до цивільного життя. Пам’ятаю, як одного разу він приїхав додому і привіз подарунок до дня народження — 5 гривень. Проте ввечері потрібно було вертатись, він забрав ці кошти і поїхав. 

З 13 років працював. У селищі є залізнична станція, де можна було вантажити вугілля в мішки. Здебільшого там працювали люди з алкогольною залежністю, яким не було за що жити, і я. Понад усе хотілось замовляти книжки. Тому працював, щоб купувати книжки. 

Скільки себе пам’ятаю, завжди й усюди читав. Здебільшого тільки художню літературу. Я прочитав всю шкільну та сільську бібліотеку, потім добрався до районної, але там нічого особливого вже не було. Мені просто хотілося читати. Зізнаюсь, що навіть крав книжки з бібліотек. 

Читати в селищі вважалося неприйнятним, бо якщо читаєш — значить маєш багато вільного часу і нічого не робиш: не носиш камені, не рубаєш дрова, не будуєш дім. 

У тій місцевості є великий ліс, який тягнеться вздовж кордону з Придністров'ям [окупований район Молдови, — прим. ред.], потім через Молдову і аж до Румунії. Я часто втікав у ліс і читав. Згодом, у 90-х, там сталася екологічна катастрофа. Поруч була нафтобаза. Щоб відкачати нафту, якісь «авторитетні» люди з Вінниці приїхали, порізали трубу та пустили нафту через ліс. Там утворились мазутні болота. Відтоді, щоб побути в лісі, треба було пройти ці болота. Так і робив, бо тільки там мав можливість почитати в спокої. 

У 16 років я втік з дому у Крим. 

— Чому саме Крим?

— З придбанням комп’ютера, з’явився більш менш хороший інтернет, а тому і доступ до інформації. Я познайомився і листувався з хлопцем, який жив у Криму. Він знав, яка в мене ситуація з родиною і що я хочу втекти. Переважно в селі твоя доля така: йдеш в районну бурсу і там осідаєш. Навіть серед односельчан, люди, які були в Вінниці, — це щось небачене. Про Київ я взагалі мовчу. Київ для них був вигадкою, його не існувало. Я дуже хотів звідти втекти і вчепився за можливість. 

Переїхавши до Криму, вступив до Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Усі контакти на той момент з батьками були обірвані. Зараз вони відновились, але я до них прохолодно ставлюся.

— Що відбувалося в Криму, поки ти там був, і що пам’ятаєш про 2014 рік? 

— Вступивши до Кримського юридичного інституту, я одразу потрапив на підвищену стипендію. Через пів року вийшов на парламентську, а згодом — на президентську. З третього курсу практикувався у Верховній Раді АР Криму. У 20 років купив квартиру в Сімферополі. Моє життя було розплановано. Я був скупим та жадібним хлопцем із села, який хотів вирватися в люди та побудувати своє життя якнайкраще. 

Коли почався Майдан, зрозумів, що все це нічого не варте. Підсвідомо було розуміння, що буде революція і війна. Не знаю, чи це так книги вплинули або щось інше, але у моїх ранніх віршах згадано передчуття цих подій. Тому, як тільки почався Майдан, я покинув Крим. 

— А де Майдан? 

— Всюди.

Приїхали і вже не змогли покинути, бо розуміли, що навколо відбуваються історичні події. Загальна атмосфера — як у блокадному В'єтнамі. Столиця була просякнута ейфорією, сумом, страхом, гнівом, солідарністю та гордістю. Уже палали шини, летіли коктейлі Молотова, в хід йшли сльозогінний газ та кулі. 

Спочатку ми тинялися палатками, згодом потрапили на Грушевського, де були перші сутички з «Беркутом». Там познайомились з хлопцями з «Правого сектору».

— О, то ви нормальні хлопці. Нам такі треба. Йдіть до нас, — сказали вони нам. 

Ми пішли і все закрутилося. 

Повернувся на півострів лише раз, коли завозив друга  додому до його батьків, бо від водомета у нього сталося запалення легень. Тоді вже спалили Будинок Профспілок та почалась окупація Криму. 

Потяги на півострів ще ходили. Тим часом в містах вже з'явилися дружинники так званої «кримської самооборони». Я відвіз друга і поїхав додому забрати деякі речі. Вставляю ключ, а він не підходить. Починаю стукати у двері. До мене вийшли чоловік, жінка та хлопець років 12. Запитавши, хто вони і що роблять у квартирі, відповіли, що вони із Саратова і мають російські документи на цю квартиру. 

Я пішов до знайомого юриста. Він порадив якнайскоріше виїжджати з півострова, бо вже можна було і не виїхати. Тоді стало зрозуміло, що починається війна. 

— Як Майдан переріс у війну і чому вирішив піти добровольцем? Розкажи про ці перші кроки.

— Переломним моментом стала смерть Юрія Поправка у полоні від рук росіян та колаборантів [Юрій Поправка був першим закатованим під час російсько-української війни на сході активістом] в квітні 2014. Мати Юрія до останнього приходила в наш загін «Месників». Кожен раз я втішав її словами, що він повернеться і все буде добре. В якийсь черговий раз вона прийшла, і я тільки-но схотів втішити її і сказати, що Юра скоро повернеться, як вона сказала: «Я прийшла тебе на поховання запросити». 

Потім був наш виїзд разом з «Правим сектором» у підготовчий табір на військовий полігон «Десна». Війна почалася, ми готувалися. Був вже сформований мій загін та загін «Сєвєра», покійного Сергія Табали. Він був моїм найкращим другом. Ми рвалися на фронт захищати країну. Усі були максимально дисципліновані та вмотивовані, бо був ризик не потрапити на війну. 

Ми мали кількаденні заїзди на околиці Іловайська, під час останнього я потрапив під перший в житті артобстріл і через падіння вантажівки недалеко від нашого окопу, в яку влучив снаряд, отримав травму спини, пошкодивши хребці. Відверто, ми не знали, що таке війна і як себе вести. 

Поки я відновлювався, «Сєвєр» потрапив в Донецький аеропорт. Там він і загинув. На його похованні зібралися всі хлопці зі старих підрозділів і вирішили мене обрати командиром. Далі ми продовжували як добровольчий загін «Месники імені Сергія Табали».

— У одному з інтерв'ю ти розповідав про свій позивний — мав ремінь із пряжкою у вигляді змії, що обплітає клинок. Чи позивні взагалі впливають на особистість і чи впливають на хід подій? Чи є в цьому доля?

— Коли ми вперше потрапили до «Правого сектору» на Майдані, нам одразу сказали обрати собі псевдо. Тоді я навіть не знав, що це таке і вирішив, що буду «Данте». Такий позитивний всі успішно одразу забули. Коли я був потрібен, мене кликали як «бородатого хлопця з пряжкою у вигляді змії». Це було довго, тоді ж скоротили до «Змій». 

Відтоді позивний злився зі мною так, що зараз мене мало хто називає на ім’я. Можливо, мій характер вже підлаштувався під цей позивний, або навпаки — позивний під характер. 

З військового погляду позивний — це про безпеку. Але насправді, це те, що найперше тебе характеризує. У Роми [Ратушного], наприклад, був позивний «Сенека». Він останній зі свого підрозділу не міг обрати псевдо. Це було ще до того, як він потрапив до нас у бригаду. Коли він читав книгу з написом Сенека, до нього підійшов хтось з хлопців і запитав: «Можливо, ти Сенекою будеш?». Йому ця ідея сподобалась. Сенека був одним із тих, хто проповідував стоїцизм [один із напрямів античної філософії, в основі якого лежить ідея концентрування уваги на тому, що підвладне контролю людині, та прийнятті того, що лежить за його межами]. Виходить, що і тут синхронізувалося. 

— Чому вирішив назвати спецвзвод позивним Романа Ратушного і як ухвалювалося це рішення? 

— Ми з Ромою Ратушним бачилися на багатьох протестних акціях, але не були друзями — просто робили одну справу. Я підтримував його починання, він — мої. Коли почалася повномасштабна війна, стали тісніше спілкуватися. Він знав, що у мене є досвід на війні, розпитував про це, а я розповідав. Після звільнення Київщини попросився до 93-ї бригади. Я забрав та оформив Рому разом з 11 хлопцями, які були з ним.

Коли ми з ним почали працювати, зрозуміли, що разом можемо робити нереальні речі: ми постійно генерували ідеї. У нас в обох вже накопичився достатній соціальний капітал, і ці ідеї ми легко могли втілити разом. Не просто щось вигадували, а придумували, реалізовували і запускали в роботу. Ми почали працювати як дві команди: я і мій друг «Панда» та Рома із «Сержантом». 

Після чергового виїзду ми сиділи і обговорювали перспективи бійців, які у нас є. Виявили, що маємо багато людей зі специфічними навичками в галузі електроніки та радіотехніки. З цього і почала формуватись концепція змішаного взводу. Придумали механізм, як це зробити: добути ресурсну базу, знайти фінансування, з’ясувати, які ідеї кожен з нас хоче бачити і які напрямку роботи будуть втілені. Наше прагнення — зробити все більш автоматизовано, організувати роботу, яка б мінімізувала втрати. У процесі цього обговорення, ми вже були під Ізюмом. Тоді Рома загинув. 

Буквально через два тижні після цього, я купив «Пластуна» — комплекс радіоелектронної розвідки. Кошти на нього зібрали через Twitter. Цей комплекс є військовим майном, яке складно придбати. Ніхто не вірив, що ми це зробимо. Після цього мене викликав командир бригади і сказав: «Я знаю, чим ти займаєшся. Тому давай так, у мене є ідея». 

Руслан Шевчук почав обмальовувати те саме, що ми планували з Ромою. Мінімум на 95% ми зійшлися у бачені. Я йому доповів, що у нас є готова структура, тому задум вже можна реалізувати. Так він запропонував мені очолити спецвзвод. 

Рішення щодо назви прийняв самостійно. Не радився ні з ким, але всі одностайно підтримали, бо пам’ятали, про що ми разом з Ромою говорили і що саме планували. Цей спецвзвод — наша спільна з Ромою ідея. Мені б дуже хотілось, щоб він бачив це і брав участь. У будь-якому разі він був би заступником або очолював один із напрямків. Фактично, Рома з нами. 

— Взвод називається інноваційним — що це означає і чому саме цей напрямок?

— Від початку повномасштабної війни ми офіційно в штаті 93 бригади. Окрім основних посадових і бойових обов’язків, ми ще й постійно підсилюємо свій батальйон та загалом бригаду: дістаємо обладнання, робимо збори, купуємо машини. Це структура у структурі, наші зв’язки горизонтальні. 

Коли ми ще перебували на Харківщині, я привів в бригаду достатньо людей через Twitter: інженерів, програмістів, розробників. Спецвзвод сформувався за день до того, як бригаду вивели з-під Ізюма та перекинули на Бахмут і Соледар. 

На другий тиждень, вже на Донеччині, ми отримали перше бойове завдання і виконали його. Я забрав собі у взвод частину досвідчених розвідників, з якими воював на Сумщині. Вдалося перетягнути молодих, ініціативних, без бойового досвіду, але з великим багажем знань осіб, навички та потенціал яких обмежували. Після цього люди самі почали притягуватись. 

Наразі в спецвзводі «Сенека» 55 осіб. Нам вже дають роту — і тоді нас буде 160. Маємо план на постійне розширення, і цей процес вже не зупинити, бо напрями роботи розвиваються. 

У нас є бойова група, яка складається з чотирьох підгруп. Перша — аеророзвідка, тобто розвідка легкими дронами на середню та малу дальність, безперервні прямі трансляції «каруселлю», детальні обльоти, коригування артилерії в режимі реального часу тощо. Друга — легкі ударні дрони. Це квадрокоптери типу Mavic 3, Autel EVO II, які працюють на середню дальність і скидають легкі боєприпаси для ураження живої сили ворога або відволікання. 

Далі йде підгрупа важких ударних БпЛА, які здійснюють ураження особового складу ворога та техніки за допомогою важких мультикоптерів, скидаючи вибухівку середньої і великої потужності на малу та середню дальність, переважно вночі. Четверта бойова підгрупа, яка наразі в процесі формування, — універсальний мінометний розрахунок. Група спецвзводу працює на засадах мобільності з 60-мм, 82-мм та 120-мм мінометами в прямій зв’язці з підгрупою аеророзвідки, уражаючи доступні цілі з коригуванням в режимі реального часу. За необхідності може автономно готувати універсальні мінометні екіпажі за своїм зразком. 

До того ж у нас є відділ аеророзвідки мультикоптерами Matrice M300 RTK та оператором Aeroscope. Matrice — це великі мультикоптери з гібридним оптичним 200-кратним зумом. Використовуються для безперервної трансляції методом «каруселі», коригування артилерії в режимі реального часу та детальних обзорних обльотів. 

Ці мультикоптери працюють у зв’язці з оператором Aeroscope, який показує точні координати ворожих пілотів, непрошитих дронів та інформує про пророблену роботу бригадної артилерії та розвідки.

Також у нас є відділення FPV-дронів, що вражають боєприпаси і живу силу ворога. Це дрони, якими керують в окулярах віртуальної реальності. Такий дрон-камікадзе може нести на собі до 800 г вибухівки на відстань до семи кілометрів. Вони залітають у вікна, бліндажі й окопи і самознищуються. 

У нас є своя точка РЕР (радіоелектронна розвідка), яка трансформується в РЕШ (радіоелектронний штурм). Ми прослуховуємо росіян на всьому відрізку. Зараз в процесі формування точка РЕШ, яка дозволить заглушити будь-яку посадку росіян в радіусі 10 кілометрів, обірвати зв’язок і вклинитись в переговори від їхнього імені. Це дозволяє саботувати наступальні дії. Усе працює у зв’язці з бойовою групою і відділення Matrice, Aeroscope та FPV-дронів. 

Окрім цього, у «Сенека» є відділення «крил» та аналітики. Тобто дані першої бойової підгрупи, яка займається аеророзвідкою, передаються у відділ аналітики. Там покадрово аналізують все, щоб ми знали краще за самих росіян всю територію: укріплення, бліндажі, позиції, точки розташування техніки. Для бригади було проривом, що ми можемо робити настільки детальну розвідку. 

Наша основна ціль — максимально убезпечити людей та отримати максимальне ККД [коефіцієнт корисної дії] з мінімальним людським ресурсом. 

— Чи змінилася війна в 2014 році та 2022 по відчуттях, цінностях і мотивації? 

— Особисто я втомився та виснажився. Для нашої бригади Донеччина — вже третій напрямок. У нас не було ротацій, відпочинку — лише безперервна війна. Ми якось стоїмо, але не можу пояснити, як. Просто тримаємось. 

Зараз — чиста, холодна ненависть. У всіх нас було нормальне життя: хтось будував бізнес, кар’єру, сім’ю. І тут знову росіяни, які вчергове прийшли руйнувати. З цим клубком ненависті ми продовжуємо боротьбу, продовжуємо робити свою роботу. Усі розуміють, якщо ми це не зробимо, то все, за що боремося, паде. 

Твої роздуми напередодні 24 лютого і про що ти найперше подумав, коли зрозумів, що почалося повномасштабне вторгнення? Що перше зробив 24 лютого?

22 лютого я створив закритий чат, куди додав людей, яким вважав, що буде корисно знати, як зібрати тривожний рюкзак, куди їхати, де знайти спорядження, координати нашої частини та алгоритм, як туди доїхати. Розписав, закріпив повідомлення та закликав в Twitter додаватись усім охочим. 

У ніч на 24 лютого я не спав, допрацьовував обкладинку. Раптом подзвонив знайомий офіцер і сказав збиратися, бо почалася війна. На наступний день я вже був оформлений в частині. Тоді на пункті постійної дислокації 93 бригади був великий наплив людей — десятки тисяч. 

Випадково мені вдалося знайти машину, і з самого ранку я вже був в Охтирці на Сумщині. Десь о 10:00 отримав перший з початку повномасштабного вторгнення трофейний кулемет. 

Я був просто солдатом, стояв на постах, разом з іншими палив російську техніку. Мовчав про те, що в мене було звання, бо не люблю командувати і брати на себе багато відповідальності. Але виходить так, що постійно це доводиться робити. Згодом хтось таки проговорився, що я старший сержант, і мене відправили командувати. Під кінець оборони на Сумщині мене вже призначили командиром взводу зв’язку. Там я і зробив першу точку РЕР. 

Зараз мої обов’язки як командира взводу “Сенека” — це взаємодія з вищим командуванням, отримання задач та їх контроль виконання, розробка нових тактик і просування нових ініціатив. 

Розкажи про свої враження, про свою особисту війну, якою ти її побачив.

Попри те, що я втомився, мені хочеться продовжувати модернізовувати українську армію. Я маю великі плани на взвод, і головне — на це є добро від командира бригади. 

Не скажу, що заглядаю у далеке майбутнє, але стараюся планувати та масштабувати все, що роблю. Наприклад, хочу оснащити кожен батальйон бригади мінум п’ятьма дистанційними турелями, навчити пілотів формувати мобільні групи, зробити мінімальні кулеметні розрахунки, поставити це на озброєння, а також впровадити нові тактики. А потім запустити малосерійне виробництво наземних дронів-камікадзе, турелей. Це буде мати велику перевагу, бо йдеться не стільки про ураження живої сили ворога, скільки про економію життя та здоров’я бійців. Тоді зможемо вести набагато прогресивнішу війну і довше стояти на будь-якому напрямку. 

Мені неоднаразово пропонували продовжувати кар’єру в армії, але багато разів я відмовлявся. Моя справа — розвивати українську літературу, власне видавництво, і це те, що я хочу робити далі. Мені є чим зайнятися після війни. 

Також незадовго до 24 лютого я освоїв 3D-моделювання та спроєктував концепти стімпанкових та кіберпанкових машин. Мій напарник “Панда” — талановитий автомеханік та екстремальний водій — збирає машини з нуля. До того ж, у нас з ним з’явилися виходи на Кременчуцький автомобільний завод “КрАЗ”. Після війни хочемо зробити спільну лінійку цивільних машин та перший український бойовий пікап з урахуванням всіх недоліків та переваг авто, з якими працювали в бойових умовах. Ми знаємо, чого не вистачає, можемо це розробити і вийти на державні закупівлі. Це важливо, бо хочеться, щоб в України була своя якісна та доступна марка автомобілів. 

У 2018 році ти звільнився з лав ЗСУ і тоді ж ви з дружиною Вікторією Гранецькою заснували власне видавництво. Розкажи детальніше про концепцію та процес створення.

Після армії я спробував працювати на звичайних роботах, але не зміг через профдеформацію. Перейшов до варіанту створювати своє і працювати на себе. Ми з дружиною письменники, у нас в обох шалене бажання розвивавати сучасну украінську літературу згідно зі своїми смаками — саме в химерному кластері прози. Тож, подумавши та обговоривши ідею створення «нішевого» видавництва, спеціалізацією котрого була б саме «химерна» проза та поезія сучасних українських авторів, 31 жовтня 2018 року, на Геловін, народився «Дім Химер».  

Ми розуміли, що молоді автори — ненайкомерційніша історія, яку можна було б вигадити. До того ж, грошей на старті у нас було небагато. Але ми знали і були переконані, що є достатньо молодих українських авторів, яким якщо дати шанс, то вийде потужніше за ті аналоги, які нам пропонують за кордоном. 

Зробити з автора-початківця проєкт з нуля — просунути та розкрутити особистість та книгу — це велика праця, і вона у нас виходила. При цьому нам вдалося створити прибутковий бізнес. Спочатку ми були у боргах, з часом вийшли в плюс. 

Збиралися навіть відкривати власну книгарню-кав’ярню. Я думав отримати землю в центрі Вінниці, купити списаний вінницький трамвай, пофарбувати його в чорний колір та купити дим-машини, щоб вони цілодобово працювали. 

Чому саме така направленість — фентезі, горори. Що спонукало до цього, які книги ти особисто любив читати?

Я майже постійно читав книги в химерному кластері літературу: наукова фантастика, стімпанк, кіберпанк, фентезі, темне фентезі, містика, магічний реалізм. По-перше, мене це цікавить. По-друге, американська література, наприклад, пройшла етап формування та встановлення химерного кластеру понад 50 років тому. У нас вона тільки зароджується через те, що українську культуру століттями притісняли. Особливо вплинуло розстріляне відродження, частина якого тяжіла до готичного напрямку. Але його розстріляла Росія. 

Це перебуває на зародковому етапі, але вже має великий попит. Це видно з моменту створення нашого видавництва, а також видавництва Жупанського, що спеціалізується насамперед на виданні перекладної літератури. В Україні багато людей цікавиться “темною” літературою, тяжіють до цього, але мало хто продукував це. До того ж, не було ком’юніті, яке б об’єднало людей. Ми по суті були одні з тих, хто його створив. До нас почали стягуватися фанати різних фентезі серіалів та люди, які врешті знайшли альтернативу російській літературі. 

Як війна впливає на письменництво? Чи не зникло бажання писати про війну після початку повномасштабного вторгнення?

Часу писати майже немає, бо я командую підрозділом. З початку повномасштабної війни написав лише чотири вірші. До того я загалом майже перестав їх писати. Густина дій, що відбуваються зараз, занадто щільна — історій вже є ще на три “Безодні” (збірка військових оповідань, написана Сордом за перші чотири роки війни — ред.). До того ж таких історій, що я навіть не думав, що стану очевидцем подібних подій, багато.  

Друга частина “Безодні” вже майже готова — перед повномасштабним вторгненням залишалось дописати буквально два оповідання, але не встиг. Колись точно допишу другу, а потім й третю. 

Також по “Безодні” знімають два фільми: короткометражний по науково-фантастичному оповіданню “2033”, яке розповідає про одну з причин перемоги у війні з Росією — костюм суперсолдата, розроблений українськими вченими, та повнометражний по всій книжці. 

Сценарій фільму прописує український художник, письменник та режисер Валерій Пузік. Сценарій до трейлеру написав особисто я. Унікальні кадри спеціально для трейлеру зняли мої друзі-військові в районі шахти «Бутівка-Донецька». Усі повернулися живі. До того ж, гурт KARNA дав офіційні права на використання треку “Вітролом” у трейлері.

Обидва фільми ще не вийшли, вони в роботі. Але трейлер вже в мережі, і його навіть поширили Міноборони та Мінветеранів. 

Задача “Безодні” була не дистанціювати питання війни для людей, які читають та люблять жанрову літературу. Вона вже тоді почала працювати як голка, яка пробивала інформаційну бульбашку. Ти купуєш містичну книгу, але тебе накриває міні-ПТСР (посттравматичний стресовий розлад — ред.) А зараз взагалі з цим проблем немає, бо більшість українців мають цей міні і не дуже ПТСР. 

А взагалі, хочу далі робити свої дизайни і писати не про війну. У мене є декілька заготовок майбутніх книг. Перша — постапокаліпсис з елементами кіберпанку, як не дивно, про Україну. Друга — науково-соціальна фантастика про замерзлу планету. І якщо говорити в рамках розвитку української міфологізації війська, то хотів би написати військовий містичний роман на основі реальних історій. До всіх трьох книг у мене вже розроблені обкладинки, але писати їх я ще навіть не сідав. 

Я на тому етапі життя, коли вже не хочеться руйнувати. З 2014 року війна навчили це робити найкраще. Хочеться будувати і створювати. Таким чином нам і вдалося зробити “Дім Химер” та проєкти й ініціативи, які створювалися на проміжних етапах. 

Якби не повномасштабна війна, що планували в рамках видавництва? 

Планували видати 13 книг — закупили фінський папір, я вже розробив обкладинки та майже зверстав їх усі. Також мали б їздити на презентації по фестивалях та робити мото-тур з нашими авторами. 

На сьогодні видавництво повністю працює на армію — кошти з продажів перераховуємо або на взвод, або на допомогу іншим батальйонам 93 бригади. На початку повномасштабної війни за кошти видавництва ми купили кілька машин, Старлінків та іншого обладнання. У штаті видавництва наразі працює лише моя дружина.

Чи є час для читання на фронті? Якщо так, то які це книжки?

Я завжди читав багато усе своє життя. Бувало, що в місяць читав по 50 книг безперервно. Але за майже 9 місяців повномасштабної війни я прочитав лише одну книгу — нон-фікшн Адама Кахане “Взаємодія з ворогом. Як працювати з людьми, які не викликають ні довіри, ні симпатій”. Відверто, відчуваю, як тупію. Мені хочеться читати, але часу на війні немає. Я колись зневажав людей, які записували голосові повідомлення. Тепер, аби хоча б якось вступити у взаємодію з кимось та донести швидко свою думку, я записую лише голосові, бо немає часу друкувати повідомлення. 

Якщо гуглити ім’я “Влад Сорд”, то перше, що буде вибиватися в новинах —  акція 20 березня 2021 року на підтримку Стерненка. Тебе затримують, вручають підозру за статтею про хуліганство із застосуванням зброї. Як на тебе вплинула акція та звинувачення у вибитті шибок?

Якщо хочеш щось отримати — треба щось віддати. Я не був готовий до того, що проти мене почнуть масовану інформаційну кампанію. Згодом виявилося, що в це було закладено мінімум до п’яти тисяч доларів. 

Усе почалося ранком наступного дня після того, як мене випустили під домашній арешт. Спочатку у мене було відчуття дереалізації — не думав, що колись в житті доведеться доводити, що я воював і взагалі існую. Я дуже близько прийняв все до серця — сидів вдома і запитував себе, хто я і що взагалі відбувається. Намагався кожному довести, що все брехня. Але потім зрозумів, у чому сенс. Нічого зі справжнього, за що можна було зачепитись за мене, вони не накопали. Тому почали вигадувати і розкручувати брехню через великі інформаційні потужності: 1+1, блогери під владою Геращенко.

Думали, що я бездомний ветеран. Але виявилося, що у мене своє видавництво, видані книжки, аудиторія і репутація, особливо серед людей, з якими я воював. Через це мені трохи відлягло. 

Спочатку через інформаційний наплив здавалося, що всі на боці інфоатаки, і я сам вже почав думати: “Можливо, все це справді так?”. Але люди почали підтримувати мене: мої друзі митці, військові, ветерани, громадські діячі.

Через те, що висунули підозру у тому, що моя нагорода нібито “фальшива” і її не можуть пробити по базі, я опустив руки. Коли почалися суди, виявилось, що з доказів був лише диск із записом “Права на владу”, в етері якого я заявив, що був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеню.

Комісія державних нагород та геральдики, якому надсилали запити, проігнорувала. Адвокат, який мене захищав, виїхав за кордон. Суд застосував покарання у вигляді штрафу, але його не стали знімати, бо їм погано “запахла” ця справа. 

Нагорода справжня, вона номерна. Але такі нагороди виготовляються та видаються за наказом президента. І як вони його видали, якщо указу президента не було — залишається питанням. На це все я витратив багато сил на нервів. 

Акція протесту — це акція протесту. Ще з часів Майдану знаю, що потрібно завжди щось виборювати, і це відчуття у мене достатньо загострено. Основне бажання було, щоб діяла судова реформа, випустили Ріфа [ред. Андрія Антоненка], Сергія Стерненка та інших незаконно ув’язнених. Якщо завтра ти комусь не сподобаєшся на вулиці, то тебе просто кинуть за ґрати, ти нікому нічого не доведеш і ні на що не вплинеш.

Мені смішно, коли кажуть, що це не дало результатів. Бо Ріфа та Стрененка випустили, Геращенка звільнили, Аваков пішов у відставку. Результати є, і за це варто було відсидіти два місяці на домашньому арешті. 

Справа досі відкрита. Мені продовжують надходити повідомлення на призначення наступних судів. У цих повістках зазначені також Сергій Філімонов, Євген Строкань, Артем Лісовець, Рома Ратушний. Усі ці люди воюють, а Рома загинув. 

Після війни ця справа триватиме, якщо президент чи суд не вирішить її закрити. У нас же в країні немає інших проблем, окрім як відстоювати честь дверей. Тим більше всі вимоги, які були висунуті на акції, так чи інакше були виконані або в процесі. Робота йде. Немає сенсу продовжувати цю справу, тому що, як мінімум, всі учасники зараз захищають або захищали нашу країну. Вони довели, що готові на все заради України. 

Після демобілізація у 2018 році чи була якась реабілітаційна допомога від держави? Що думаєш про допомогу ветеранам і чи спостерігаєш зміни через повномасштабне вторгнення? 

Держава тоді не допомагала. Я навіть не пройшов військово-лікарську комісію — ніхто не сказав, що це треба було робити. Я просто звільнився, і мені нічого не виплачували. Єдине, що отримав, — право на землю. 

Тоді після повернення в цивільне життя усвідомив, що коли повертаєшся з армії, нікому не потрібен. Надіюсь, такого не буде після цієї фази війни, але масштаби незлічені. Майже всі повернуться з психологічними травмами. 

Не визначу, чи це добре чи погано, але цього разу не буде такого розриву в суспільстві між цивільними та ветеранами. Тоді було тотальне нерозуміння. 

ПТСР, як не дивно, допоміг мені у бізнесі: ти знаєш, що робиш, це ті стресові умови, до яких звик. 

Про що мрієш або що плануєш зараз? 

Не знаю, як відповісти на це питання, бо мені завжди здається, що я роблю замало. Мені хочеться більшого, робити набагато суттєвіщі внески, поки можу. 

Якщо буду думати про особисте після війни, то впаду в суцільну рефлексію і буду неефективним. Це відволікає від війни. 

_________________________

Ви можете підтримати спецвзвод «Сенека» у складі 93 бригади «Холодний Яр» за реквізитами: https://quicknote.io/b7678210-e593-11ec-a8a0-9f08ea27db6d

Кошти будуть спрямовані на закупівлю необхідного обладнання, ремонт машин та інші поточні потреби бійців.