«Ти побачиш... красу і жах!»: рецензія-розбір епічного сай-фай-блокбастеру «Дюна: Частина друга» Дені Вільнева

З 28 лютого в українських кінотеатрах — не без помпи, грандіозно і з розмахом — розпочався кінопрокат одного з найамбітніших блокбастерів 2024 року — сиквелу «Дюни» Дені Вільнева. З погляду глядацької уваги та рекламної кампанії «Дюна 2» затьмарила собою абсолютно все мейнстрімне й видовищне кіно, яке виходило на великих екранах у січні та в лютому. На «Дюну 2» дійсно чекали — доказом цього є передбачувано заповнені кінотеатральні зали в перший вікенд прокату, вкрай позитивні критичні відгуки та — основа будь-якої успішної реклами — позитивний сарафан. Для багатьох подивитись «Дюну 2» — це своєрідний глядацький обов'язок. «Якщо і йти в кінотеатр, то вже точно на “Дюну”!» — ось вам загальноприйнята думка, яка абсолютно зрозуміла та логічна. Глядач, що потребує справжнього масштабу та дороговизни на великому екрані, навряд чи обере щось більш доречне, аніж блокбастер Дені Вільнева. Якою вийшла ця стрічка, про що вона (звичайно ж, без крамольних спойлерів), як саме працює Дені Вільнев та в чому полягає його «кінематографічна сутність» — ось про це все й поговоримо в рецензії.

Насправді «Дюна 2» не є сиквелом «Дюни» — це повноцінна друга частина фантастичного блокбастеру Дені Вільнева. Обидві «Дюни» — єдине органічне кіно тривалістю у 5 годин 20 хвилин. І третя частина, яка майже стовідсотково з'явиться за 3-4 роки, має стати фінальним епізодом цієї роздутої, як пузо Владіміра Харконнена, монументальної стрічки. Чому про це важливо сказати — що «Дюна» і «Дюна 2» нерозривно пов'язані як пара розділів одного кінотвору, перерваного більш ніж дворічним антрактом? А тому що поняття «сиквелу» передбачає розвиток чи переосмислення історії, її певну (інколи навіть кардинальну) зміну, та у випадку з «Дюною 2» ми опиняємось у тому ж самому «художньо-сюжетному просторі», який був притаманний першій частині. Так, на екрані з'являються нові персонажі, фремени освоюють нові види озброєння, а очі Пола Атріда (Тімоті Шаламе) остаточно змінюють колір на виразний блакитний, але загальна сюжетна конструкція і намічений конфлікт інтересів, споглядально-технічний підхід Вільнева й аудіовізуальний наратив — все це залишається незмінним. «Дюна» та «Дюна 2» — це дві частини одного й того ж кінороману, це один фільм. І розбирати стрічку 2024 року окремо від фільму 2021 — це як писати окремі рецензії на два розділи «Дюни» Френка Герберта.

«Дюна» Дені Вільнева — це пафосна мелодраматична трагедія про месника-месію, який виховується війною та приносить війну. «Закон цього світу один — жорстокість», — промовляється у другій «Дюні», і ці слова влучно характеризують той галактичний імперський світ, у якому борються шекспірівські персонажі Вільнева. У цьому світі релігія вироджується в політику, технології сягають магічного рівня, а бажана всіма влада/свобода задовольняє тільки будучи абсолютною. Дикуни арракісівських пустель вірять у пророка Квізац Хедераха, який має визволити волелюбний народ і прогнати чужинців з їхньої планети, повної дорогоцінного спайсу. Відьми-інтриганки з жіночого ордену Бене Ґессерит займаються селекцією людських родів, невтомно розвиваючись у паранормальних здібностях. Знатні феодальні клани (так звані Доми) століттями гризуться один з одним, лестячи володарю Всесвіту Імператору-Падішаху або ж таємно зраджуючи його. Тисячолітня історія, сотні планет, десятки персонажів — усі вони підкорені одному спайсу, меланжу, прянощам, які добуваються на планеті Арракіс і без яких неможливі міжгалактичні зоряні перельоти. «Той, хто контролює спайс, контролює Всесвіт», — відомі слова з роману Френка Герберта. Але одного дня вся ця надскладна цивілізаційна конструкція руйнується вщент, коли на обрії з'являється справжній обранець Пол Атрід, якому було пророковано правити галактиками та підкорити собі Імперію.

У «Дюні» немає Бога — лише пророк-революціонер, провісник змін та глашатай смерті. Пол Атрід небезпідставно боїться вирушити на Південь Арракісу, бо саме там він розпочне свій кривавий джихад проти імперського порядку, який має розкинутись на всі відомі галактики та призвести до «загибелі мільярдів». Жодного конструктивного підґрунтя в цьому джихаді немає. Атрід керується жагою помсти за вбитого батька, водночас бажаючи визволити плем'я фременів і подарувати своєму новому народу свободу від Імперії — але всі ці причини тільки на перший погляд здаються психологічними. Насправді ж вони, як то кажуть, суто літературні. Психологія — це взагалі ахіллесова п'ята вільневських блокбастерів, те, що — разом з алогічною послідовністю подій — найчастіше критикують у творчості режисера. Різка й безпідствна зміна характеру Пола Атріда та його матері, шалене профанство Дому Харконненів, ідеалізація народів пустелі, показове безумство Фейд-Раути, пафосна гордість Чані — психологічно «Дюна» кульгає, залишаючись типовим голлівудським розважальним блокбастером. Тут нічого не поробиш — великі гроші диктують свої правила. Як каже один мій знайомий: «Масовий кінематограф має бути зрозумілим усім». Ну що ж, це справедливо — ми дійсно розуміємо Дені Вільнева. Батька Пола Атріда вбили тому, що «він волів керуватись серцем» — фраза, яка на рівних правах могла б з’явитись як у «Форсажі», так і в «Трансформерах».

Але буде великою помилкою вважати, що Дені Вільнев знімає свої фільми заради прохідних сюжетів. Глядач цінує Вільнева зовсім за інше — за видовищність, масштаб та візуальну патетику. З технічної точки зору Вільнев — нарівні з Крістофером Ноланом — один із найкращих голлівудських кінопрофесіоналів сучасності. Від колористики до освітлення, від костюмів до декору, від режисури до операторської роботи — формальний зміст «Дюни» беззаперечно вражає глядача. Вільнев — стилістичний концептуальний майстер, який перетворює п'ятигодинне кіно на суцільний відеокліп, на запаморочливий парад мод. Пол Атрідіс, що вальяжно гуляє по Каладану та Арракісу, — один в один фотомодель з обкладинки «Vogue». Образ, вигляд, форма — ось що турбує Вільнева, ось що є сутністю його творчого методу. Як сяють піски Арракісу? Як виглядає пустельний дистиляційний костюм? Як вишиковуються фаланги саддукеїв? Саме в цьому — Вільнев. Не просто ж так він розказував у нещодавньому інтерв'ю, що «не полюбляє знімати діалоги», що «телебачення спотворило кінематограф, який базується власне на зображенні, а не тлумаченні подій» — бо саме діалоги і є найслабшими у фільмах режисера, бо саме «зображенню» він і служить. Коли Вільнев встає на коліна в Саудівський Аравії заради того, щоб поспостерігати з кінокамерою за рухом піску — тут він у своїй стихії. А коли Полу Атріду потрібно виступити з промовою перед братами й сестрами фременами — тут вже робота Вільнева перетворюється на банальний набір клішованих фраз.

Матеріали, опубліковані в розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки та можуть не збігатися з думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».