Втекти від російського світу: чим досвід балтійських країн може бути корисний для України?

Як і Україну, окупація СРСР не оминула і три балтійські країни — Естонію, Литву і Латвію. Держави були приєднані до Радянського Союзу як республіки у серпні 1940 року, а у 1991, з розпадом СРСР, відновили свою незалежність. Зараз усі три балтійські держави — це успішні економіки та процвітаючі нації, що інтегрувалися до Північноатлантичного альянсу та Європейського союзу. Україна пережила схожий історичний досвід, проте не змогла піти таким самим шляхом. Чого українцям слід повчитися, читайте у матеріалі.

Після Першої світової війни на теренах сучасної Європи відбулося чимало потрясінь, а особливо революцій, що охопили передусім східноєвропейські країни. У результаті на політичній арені з’явилися нові суб’єкти, зокрема Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Австрія, Чехословаччина, Угорщина, Королівство сербів, хорватів і словенців. 

23 серпня 1939 року до Москви прибула німецька делегація на чолі з очільником Міністерства зовнішніх справ Німеччини Йоахімом фон Ріббентропом. Тоді вони підписали із радянською стороною «Договір про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом». Фактично політики розділили Європу, окресливши свої сфери інтересів та впливу. Сталін, окрім України, охопив Фінляндію, Естонію і Латвію, а згодом і Литву. За наказом Народного комісара оборони СРСР Климента Ворошилова в Ленінградському військовому окрузі утворили угрупування військ для окупації балтійських країн. Радянські війська, розгорнуті до кінця вересня 1939 року вздовж кордонів балтійських держав, за своєю чисельністю перевищували армії країн Балтії разом узятих.

15 червня 1940 року Червона армія увійшла в Литву. 17 червня — у Латвію й Естонію. У липні в країнах проходять так звані «вибори», де народна підтримка прорадянських настроїв нібито перевищила 90%. У Москві результати були відомі за 12 годин до завершення «виборів». 

Уже на початку серпня 1940 року Литва, Латвія і Естонія стали радянськими республіками. Документи, або так звані «пакти про взаємодопомогу», довелося підписати під тиском Радянського Союзу, який висунув ультиматум — створити новий уряд, що підходить під радянську ідеологію, та дозволити розміщення радянських військ. Прибалти пішли на умови, аби не вступати у збройний конфлікт. 

Серпневий путч 1991, який поклав початок розпаду Радянського Союзу, дозволив Україні та країнам Балтії відновити свою незалежність. Проте вже на етапі проголошення незалежності починається різниця у векторі розвитку. 

Після відновлення незалежності в серпні 1991 року Естонія, Латвія та Литва мали три варіанти геополітичної орієнтації: реінтеграція зі Сходом, тобто Росією; інтеграція із Заходом або нейтралітет. Країни пішли другим шляхом, беручи за основу Копенгагенські критерії для реформування, зокрема створення демократичних інституцій та ринкової економіки. Україна перейшла до їх фактичного виконання лише у 2000-х.

«Це було повоєнне закріплення кордонів Європи. За замовчуванням, і США, і західна Європа не визнавали окупацію балтійських держав. Радянський союз розширив свої кордони, окупувавши три незалежні держави. Захід промовчав, але був на низькому старті», — каже кандидат історичних наук Ігор Мінгазутдінов.

За його словами, загальна стратегія полягала в тому, щоб приєднатися до якомога більшої кількості міжнародних і західних організацій, гарантуючи укріплення своєї незалежності. Балтійські країни усвідомлювали, що треба скористатися шансом, поки Росія слабка. 

«Будь-яка інтеграція — це вулиця із двостороннім рухом. Після проголошення незалежності у 1991 році, а потім світового визнання суверенітету, балтійські країни зголосилися на Євроатлантичний і Євроінтеграційний рух. На заході це підтримали, але не прийняли одразу, тому що це було фізично неможливо, бо східний блок (СРСР та країни-союзники Східної Європа) на той час швидко розвалювався, і потрібна була трансформація всередині Європи. У 1994 році були підписані угоди, які чітко визначили, що фінальна мета — повноправне членство в Європейський Союз», — каже експерт.

Ключовою особливістю євроінтеграції стала розбудова державних інституцій та реформи. Держави Балтії спромоглися одночасно із розбудовою демократичного устрою здійснити низку основоположних реформ у напрямку євроінтеграції. 

Естонія стала однією серед п’яти країн Центральної та Східної Європи, запрошених розпочати переговори про членство у 1997 році, оскільки її ринкові реформи проходили швидше, ніж в інших. Успіх Естонії дав мотивацію Латвії та Литві подвоїти свої зусилля, і вони почали переговори з ЄС менш ніж через два роки. Разом із Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Словенією, Кіпром і Мальтою країни Балтії успішно завершили переговори про вступ до ЄС на саміті в Копенгагені в грудні 2002 року.

«Якщо говорити про унікальний досвід, то це про те, що у них [Балтійських країн — прим. ред.] повністю були чітко документально окреслені рухи в ЄС. Вони не шукали підходів, а дорожня карта була схвалена з обох сторін. Часто забувається, що це звичайний досвід євроінтеграції. Є дві сторони з чітко висловленим бажанням, закріпленим документально. Далі річ у тому, щоб сумлінно виконувати всі умови для реалізації завдань», — говорить експерт.

Україна хоч і оголосила про свій намір розбудовувати відносини з ЄС на принципах інтеграції у Постанові Верховної Ради України від 2 липня 1993 року «Про основні напрями зовнішньої політики України», проте не слідувала комплексному реформуванню та змінам на рівні інституцій. Фактично, на початку українська євроінтеграція мала лише декларативний характер. 

У 2005 році був схвалений Двосторонній План дій «Україна — ЄС», що містив перелік конкретизованих зобов'язань України у сфері зміцнення демократичних інституцій, боротьби з корупцією, структурних економічних реформ та поглиблення співпраці з ЄС у секторальних сферах. Це не призвело до конкретних змін. 

Країни Балтії швидко ж запустили цей процес. Адже для них членство в ЄС було не лише питанням «коли», а також «якщо». Вони, як і Україна, мали слабшу стартову позицію, ніж інші країни Європи: нестабільна економіка, нечіткий статус на міжнародній арені, кордон з Росією, відсутність армії, міністерства оборони, дипломатів, національної валюти, центробанку, прикордонників, митників тощо.

Частина перешкод для євроінтеграції з’являлися через минулу окупацію СРСР. Передусім це стосувалося російськомовних спільнот, що жили в Естонії та Латвії. Протягом радянського періоду до країни емігрували жителі Російської Радянської Федеративної Соціалістичної республіки, тому відбулася русифікація всіх сфер суспільного життя. Частиною цих російськомовних меншин були й етнічні українці. 

Громадянство російських спільнот було найскладнішою сферою переговорів у політичному аспекті для Латвії та Естонії. Оскільки Естонія та Латвія були юридично визнані відновленими державами, а не державами-спадкоємцями СРСР, громадянство не надавалося автоматично всім жителям. Тим, хто оселився тут в радянський період, потрібно було подавати документи та складати іспит на знання державної мови. Часто замість того, щоб складати іспит з естонської чи латиської мов, багато хто обирав російське громадянство або бути без громадянства взагалі. Так країнам вдалося мінімізувати російський вплив, на відміну від України, яка запровадила тест на знання мови для отримання громадянства лише у 2022 році. До того ж після розпаду СРСР усі його громадяни, які на момент проголошення незалежності України 1991 року постійно проживали на території України, також отримували паспорт України. 

Історик Ігор Мінгазутдінов вважає, що свою роль зіграла і національна свідомість. 

«У нас концентрація національної свідомості була набагато нижчою, ніж в країнах Балтії. Вони, як тільки побачили натяки на відновлення статусу незалежних, миттєво цим скористалися. Україна набагато повільніше йшла через відсутність єдиного погляду на відновлення суверенітету й незалежності саме як наступниці УНР. Це було не чітко усвідомлено в суспільстві України», — вважає Мінгазутдінов.

Питання браку самосвідомості і певної сміливості актуальне для багатьох держав соціалістичного табору. 

«Якщо подивитися дещо ширше і повернутися до центрально-східної Європи та подивитися, хто прийшов до влади, то лише дві країни мали харизматичних й послідовних антикомуністичних лідерів: польський Лех Валенса і чеський Вацлав Гавел», — пояснює кандидат історичних наук.

Процес вступу до ЄС відбувався паралельно з процесом вступу до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Для Литви, Латвії та Естонії членство в НАТО було навіть більш привабливим за вступ в ЄС. Безпека стала пріоритетом. Таке бажання консолідувало суспільство завершити євроатлантичну інтеграцію швидше.

Значну частину періоду незалежності євроінтеграційний шлях України був на декларативному рівні. Значний поштовх до змін дала Революція гідності.

«Якщо говорити про Євромайдан, то запал і замах був великий. Але тоді Європа чекала, що ж буде далі. Головне, що ця інерція продовжувалась, демократизація України — це добре, але не до такого ступеня, що ЄС готові взяти Україну у свою сім’ю», — каже Мінгазутдінов. 

28 лютого 2022 року Президент України Володимир Зеленський підписав заявку на членство України в Європейському союзі, а вже в червні Європарламент ухвалив резолюцію щодо надання Україні статусу кандидата в члени ЄС. Єврокомісія висунула певні вимоги, які Україна повинна виконати, однак політична сила Євросоюзу також грає чималу роль.

«Із самого початку Україна отримала зелене світло на євроінтеграційний шлях, який не має кінцеву мету. Лише сьогодні перед Україною є чітко поставлене завдання. Впродовж 30 років воно стояло для нас, але не для країн ЄС. Європейський Союз уклав з нами договори про безвіз, зону вільної торгівлі, але своєрідної чіткої крапки не було», — стверджує експерт.

Останній крок після втілення необхідних реформ стоятиме саме за Європейським союзом, оскільки його розширення — рішення політичної волі. 

Матеріал створено та опубліковано в межах проєкту «MC2C (Media City to City): Creating city-to-city media connections for local and Ukrainian diaspora audience needs». Його реалізує Львівський медіафорум у партнерстві з Thomson Media та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.

Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.