«Я кажу брату, що якщо зараз не поїдемо, то тут і помремо, оскільки назад шляху вже немає»: історія заступника директора ЗОШ №3 міста Рубіжне

Документаторка історії Тетяна Петрова (Восток SOS)

Михайло Катралєєв жив у Рубіжному із братом, працював вчителем географії, а потім став заступником директора у школі №3.

Передчуття великої біди в Михайла були ще з пресконференції, на якій Росія визнала самопроголошені «л/днр». А десь о 6 ранку 24 лютого в Рубіжному почулися перші вибухи. Директорка повідомила колектив та учнів, що в школу приходити не треба, але вона та її заступники все ж прийшли на нараду. Вирішили, що будуть чергувати у школі, слідкувати за розвитком подій та робити запаси їжі і води, облаштовувати безпечні місця у квартирах. Також у школі був підвал, який приймав усіх охочих з першого дня.

«З кожним днем ставало все гірше і гірше, — згадує Михайло. — 6 березня відключили світло та воду, але газ ще був. У місті взагалі немає централізованого опалення, а в мене було електричне. Було холодно, тому опалювалися газовою плитою і духовкою. Облаштував собі місце в коридорі, але спав у ліжку».

9 березня до підвалу школи разом з сестрою перейшла жити директорка. Вона та її рідні мешкали у 8 мікрорайоні, який постраждав чи не найпершим. Звідти на Рубіжне наступали росіяни. 

У цей день до Михайла переїхав молодший брат, який встиг евакуювати свою родину. Пізніше це стало неможливо, бо лінія бойових дій поступово рухалася з півночі та заходу міста на південь. З цього ж дня обстріли посилились, і Михайло з братом вже ночували в коридорі. 

«Поряд з домом був меблевий магазин. 13 березня приблизно о дев’ятій вчора туди потрапив снаряд. Ударна хвиля і уламки знищили вікно і меблі у моїй кімнаті. Будинок трясся так, що мені здалося, що стеля впаде, — описує вчитель. — Ми з братом вирішили, що тут небезпечно, потрібно щось робити, кудись бігти. Ми швидко вдяглися, забрали двох моїх собак і намагалися вибігти з під'їзду, але не змогли, оскільки вибуховою хвилею нас закинуло назад. Десь пів години чекали якоїсь хвилинки тиші, щоб добігти до школи».

У підвалі школи перебувала понад тисяча людей, він не вміщав усіх охочих, і тоді люди спали в коридорах на першому поверсі. У школі не залишилося вцілілого вікна, бо в будівлю вже були влучання з артилерії. 

У підвалі також було холодно, тому спали одягненими, розпалювали вогнища, щоб зігрітися. На них і готували їжу з продуктів зі шкільної їдальні, води не було, тому доводилося топити сніг. 

Коли наставала тиша, Михайло бігав додому та кип'ятив чайник, бо в квартирі ще був газ, а потім приносив до школи, щоб люди могли випити гарячого. 

Час від часу рятувальники привозили технічну воду та їжу: напівфабрикати, макарони, борошно. А вже 16 березня вони приїхати не змогли. Наступного дня в районі школи почали з’являтися перші російські військові. Вони зайшли до школи, перевірили документи та шкільну документацію. Через кілька днів біля паркану школи поставили гранатомет, з якого стріляли по промзоні.

«Окупанти стверджували, що в районі колишнього заводу “Краситель” живуть “нацики” і туди вони постійно і стріляли, — розповідає Михайло. — У мирні часи я гуляв у тому районі з собаками і ніколи нікого там не бачив, там не було де ховатися. Біля нашої школи, навпроти, є котельня. Туди під’їжджав танк і стріляв у сторону Лисичанська, Новодружевська, Привілля».

З 16 березня військові ночували у підвалі школи, а вдень вешталися першим поверхом, у крилі початкових класів — там були ноутбуки, інтерактивні дошки та проєктори. Пізніше вкрали усю техніку.

22 березня наказали усім мешканцям укриття в школі розійтися, бо у цьому районі буде «жарко». Михайло з братом й раніше думали виїхати з міста, але автобуси від’їжджали з Южної, до якої було сім кілометрів під постійними обстрілами. Вихід — виїхати на окуповану територію. 

23 березня до школи прибіг знайомий Михайла, який відвів їх та інших людей до школи №2, звідки евакуйовували людей. В очікуванні виїзду Михайло разом з братом простояли з восьмої ранку до четвертої години вечора, їх не хотіли брати, тому що в них був собака. Другий собака загинув під обстрілом напередодні. Поки брати стояли у черзі, приїхав танк з буквою «Z», зупинився за 150 метрів від точки евакуації, відстрілявся і поїхав. Через деякий час в дев’ятиповерхівку неподалік від місця, де ховалися люди, прилетів снаряд у відповідь. Потім ще один розірвався на подвір'ї школи. 

Ближче до четвертої години вечора Михайло з братом зрозуміли, що немає сенсу чекати далі й цього дня вони не виїдуть. Щойно чоловіки відійшли від дев’ятиповерхівки, знову почався обстріл, вони впали на землю. Михайло накрив собою собаку, який трусився від жаху і намагався втекти. 

Після обстрілу побачили, що їдуть евакуаційні КамАЗи. Це був останній шанс: «Я кажу брату, що якщо зараз ми не поїдемо, то тут і помремо. Оскільки назад шляху вже немає». До машин ринув натовп, бо військові сказали, що це останні машини і більше возити не будуть. Почалися сутички, люди штовхали один одного. 

«Я штовхаю молодшого брата в кузов, кидаю йому собаку, і намагаюся сам залізти, а мене за рюкзак тримає солдат і не пускає, — згадує Михайло. — Я вже почав прощатися з братом. Але якось вдалося сховатися і нас вивезли». 

Людей привезли до Новоастрахані Луганської області та залишили чекати на евакуаційні автобуси, які відвезуть на «розподілення» до Старобільська. Але брати побачили знайомих, які винайняли мікроавтобус і попросилися їхати з ними. 

«Місяць ми прожили у селі, — розповідає Михайло. — За цей час хотіли оговтатись, щоб хоча б не чути вибухів. Але навіть за 110 кілометрів від рідного міста чули, як його бомблять, бачили, як винищувачі і бомбардувальники літали з території Росії».

Увесь цей час у селі не було інтернету, тому брати не могли зв’язатися з рідними. А коли все ж вдалось це зробити, то дружина брата знайшла перевізника, який був готовий вивезти їх з російського до латвійського кордону. 

На російському кордоні чоловіки проходили фільтрацію, їх перевіряли, ставили каверзні питання, шукали контакти із ЗСУ або поліціянтами, дивилися їх телефони та ноутбуки, заходили в соцмережі. 

Брат Михайла відслужив строкову службу в армії, тому у нього взяли відбитки пальців й допитували працівники ФСБ. Але пропустили. О другій ночі брати доїхали до Москви, звідти — на кордон з Латвією, потім перебралися у Польщу. 

На деякий час Михайло оселився у Варшаві, працював на м’ясокомбінаті й одночасно викладав у школі онлайн. Пізніше повернувся до України, де продовжує викладацьку діяльність: «Бо все ж таки дім — це дім, вдома все одно краще».