«Я хочу всіх ворогів поселити на Марсі, щоб вони не заважали жити»: війна голосами дітей

Голос дитини у війні — щемкий, болісний, часом зовсім не дитячий. Як почувається, про що питає, на чому зосереджується й про що мріє дитина у війні? Як трансформується для неї її життя — дім, сім'я, друзі, ігри, світ навколо? 

До річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну благодійний фонд «Голоси дітей», який з 2015 року надає психологічну та психосоціальну допомогу дітям, що постраждали в результаті бойових дій, видав книгу «Війна голосами дітей». У ній зібрали близько 100 цитат, які показують погляд дітей на війну. Цитати проілюстрували дизайнери, художники, фотографи. Серед них: Нікіта Тітов, Сергій Майдуков, Ірина Вале, співачка Джамала та її син, співак Святослав Вакарчук, шеф-кухар Євген Клопотенко. 

Кілька історій з книги читайте у матеріалі Свідомих. 

Замовити книгу можна на сайті благодійного фонду Голоси дітей. Всі отримані кошти скеровуються на психологічну допомогу дітям.   

Розповідь мами Алли

Ми розуміли, що буде велика війна. За місяць до 24 лютого чоловік підписав контракт. 24 лютого я прокинулася від гулу літаків над Тернополем. Чоловік поїхав до військової частини, і його одразу відправили «на нуль». 

З дітьми було складно. Треба було пояснювати, куди поїхав тато, і що ми будемо робити далі. Зазвичай син більше проводив час із татом, а донька — зі мною. Але коли Саша поїхав, Єва скучала за ним найбільше. Весь цей рік вона засинає і прокидається зі словами, коли приїде тато. 

Ми живемо в Тернополі. Але Єва була народжена у Бахмуті. Ми з чоловіком познайомилися на сході у 2015 році, коли обидвоє там волонтерили. Після звільнення Дебальцевого там не працювали ні магазини, ні аптеки, тому ми допомагали продуктами, ліками, дозвіллям, проводили для дітей тренінги. 

Саша тоді навчався в Українському католицькому університеті, отримав грант і відкрив молодіжний центр у Світлодарську. Одружилися, сина Сашу народили у Краматорську, а через рік Єву у Бахмуті. Виїхали в Тернопіль, коли їй було 20 днів.  

Коли чоловік пішов на фронт, розуміла, що тепер одна маю захищати і оберігати дітей. Це не давало розклеїтися. 

Працювала у благодійному фонді, дистанційно організовувала евакуацію людей, шукала їм житло. Це допомогло морально, бо коли чоловік каже, що вони йдуть в бій, дах зносить. 

Саша був поранений, його машину розстріляв танк. Це життя від дзвінка до дзвінка. Ти ніби заспокоїлась, але ж там кожну хвилину щось відбувається. 

Через те, що ми жили тривалий час у Світлодарську, я знала звуки вибухів, тож не дуже боялась їх. А коли спокійно сприймаю я, то і діти теж. Коли починається тривога, діти знають з моїх слів, що то літають літачки, а наш тато їх збиває. Коли тривога закінчується, це означає, що тато їх позбивав. 

Вечорами, коли я їх вкладаю спати, в нас є традиція говорити про те, як минув день. Єва і Сашко іноді кажуть щось про тата. Якось ми лежали під час тривоги і Єва сказала:

Ми пишаємося своїм татом. Якось під час наступу на Харківщині, в якому він брав участь, росіяни почали стріляти з артилерії, лупили годин шість поспіль. Весь цей час наші хлопці сиділи в окопах. Мій чоловік вирішив почитати в книжку Тімоті Снайдера. В нього є ціль читати 100 сторінок в день, і хай хоч світ перевертається. Його сфотографували побратим, а я запостила потім в соцмережах. Її почали поширювати різні люди, і так вона дійшла до Twitter Снайдера. 

Розповідь мами Людмили і Назар 

Ми із Золотого, Луганської області. Я працювала, а Назар ходив до школи у Гірському, поряд. Майже всю війну, яка тривала на сході з 2014 по 2022 рік, ми були там. Вибухи нам було чути завжди, особливо коли були якісь загострення на лінії фронту, що за пʼять кілометрів від Золотого. Знали, коли летить снаряд від нас, коли до нас, на якій відстані. 

Ще за три тижні до 24 лютого ситуація погіршилася. За кілька кілометрів вже велися важкі бої. Іноді до наших населених пунктів долітали снаряди. 23 лютого в дитячий центр приїхали іноземні журналісти і сказали, що буде велика війна. Наступного дня ми почали збирати речі. 

Коли сказали, що треба виїжджати, Назар плакав. Пояснювала, що потрібно виїжджати зараз, бо почалася повномасштабна війна, що потім може вже не бути можливості. Назар тоді сам спакував свої речі. 

Дорогою були сильні вибухи навколо. Колега так злякалася, що запропонувала залишитися десь і не їхати далі. Але ми не зупинялися, бо знали, що потрапити в окупацію страшно. 

Назар: «Коли виїжджали, було моторошно, я не знав, куди поїдемо. В машині я малював, це мені допомагає заспокоїтись. Я особливо не думав, що малюю, просто малював, а зрештою вийшло дерево з великим корінням. Я ще написав там слова «мрія», «любов» і «радість». Мама каже, що коріння означають, що я хотів закріпитися там, вдома, щоб повернутися назад після війни. Я заспокоююсь, коли малюю, переключаюсь, не думаю про те, що відбувається навколо. Зараз не так часто малюю, як в Золотому. Там малював майже щодня».  

У Назара був досить депресивний стан. Він казав: «Я якийсь заморожений, закрив душу щитом, щоб не згадувати й не відчувати». Тоді було тяжко, ми жили у двокімнатній квартирі вдев’ятьох. Згодом в Полтаву приїхала його вчителька з фортепіано, яку він любить, тож почав знову займатися музикою. Також онлайн зустрічався із психологом, що теж допомогло. Вже у травні він почав трохи згадувати прожиті події та ділитися переживаннями. 

Якось ми з ним розмовляли про війну. І він сказав, як на мене, дорослу фразу:

Влітку ми переїхали на Київщину, там мені запропонували роботу в Бучі. Назар пішов тут на бальні танці. Він завжди мріяв про бальні танці, але в Золотому не було спеціалістів. Я побачила, як він змінився після занять.