«Якщо можеш не малювати — не малюй»: інтерв’ю з художницями й аніматорками сестрами Очередько
Stanislav Tarasenko
З 11 липня в українському кінотеатральному прокаті розпочались покази «Кріпачки» від режисерів і сценаристів, дружини й чоловіка ДК Велчман і Г'ю Велчмана. «Кріпачка» — як і минула робота Велчманів «З любов’ю, Вінсент» (2017) — унікальне поєднання кінематографічних та анімаційних прийомів. Використовуючи технологію ротоскопіювання (обмальовування готових кінокадрів), Велчмани об’єднались з аніматорами різних країн (в тому числі — України), щоб протягом багатьох років створювати перші у світі мультиплікаційні стрічки, намальовані виключно олійними фарбами. «Вінсент» і «Кріпачка» отримали безліч кінонагород та критичне і глядацьке визнання. Кінокритик Станіслав Тарасенко зустрівся з українськими сестрами-близнючками, художницями-мисткинями та, волею долі, аніматорками Катериною і Тетяною Очередько, які працювали над двома фільмами Велчманів.
«З любов'ю, Вінсент» (2017) і «Кріпачка» (2023) режисерів і сценаристів Велчманів — це унікальні культурні проєкти, які дотичні не тільки до кінематографу й мультиплікації, але й також і до художнього мистецтва. Виходить, у цих фільмах відразу присутні три форми людського самовираження: кіно, анімація і живопис. І саме про це я б і хотів поговорити — про їхній взаємозв'язок та окреме значення кожного з цих мистецтв для вас особисто.
Насамперед — звичайно, нам цього не уникнути — безліч технічно-організаційних запитань. Як ви потрапили у проєкти Велчманів? Як створювались ці фільмо-мультфільми? Скільки людино-годин, скільки літрів фарби і скільки кілограмів паперу було витрачено на ці стрічки?
КАТЕРИНА. Все почалось у 2016 році з відеозапрошення для українських художників від польської студії «BreakThru Films». Студія дізналась про високий професійний рівень наших митців і тому вирішила долучити їх до художньо-анімаційного проєкту «З любов’ю, Вінсент» — на той момент проєкт вже два роки перебував у розробці. Таня в соціальних мережах побачила це запрошення, ми відправили своє портфоліо, довго чекали на відповідь... і врешті-решт нас відібрали для проходження триденного тесту у Вроцлаві. Тест ми склали і вже через два тижні опинились в анімаційній студії у Ґданську, де проходили тритижневий навчальний курс ручної анімації... Для «З любов’ю, Вінсент» було намальовано 64 000 кадрів, витрачено басейн фарби, п’ять років роботи, а для «Кріпачки» — 80 000 кадрів, використано 1 300 літрів фарби та 230 000 годин праці.
А взагалі, якою була кількість претендентів на цей проєкт?
КАТЕРИНА. Для участі у проєкті «З любов’ю, Вінсент» за три роки його малювання заявки подали 5 000 претендентів зі всіх континентів планети. Це неймовірно. З них прийняли до роботи 120 художників. Найбільшою етнічною групою в нашій команді — звичайно, після польської — була українська. Мені здається, що і в «Кріпачці» було так само — українці стали другими за чисельністю серед аніматорів стрічки. Загалом над «Кріпачкою» працювали представники чотирьох країн: України, Сербії, Литви і Польщі. Отже було чотири мультиплікаційні студії. Київську студію, яка була започаткована зусиллями компанії «Укркіно», відкривали двічі: у 2021 році та після початку повномасштабного вторгнення. За весь час роботи над «Кріпачкою» працювали 32 українських художники. Вони виконали неймовірну роботу. Художники дійсно віддано і мужньо ставилися до своєї роботи навіть у той час, коли під вікнами студії лунали постріли. Все це, звичайно, не може не надихати.
Я спеціально передивлявся «З любов’ю, Вінсент» перед «Кріпачкою» і дійшов до висновку, що, незважаючи на більш розвинену анімаційну технологію другого фільму, перший не виглядає застарілим. Знаєте, як кажуть про сиквели блокбастерів із великою кількістю комп’ютерної графіки? Що після таких сиквелів вже нецікаво дивитись минулий блокбастер, бо спецефекти занадто швидко застарівають. А от «Вінсент» анітрохи не постраждав від більш складної і технологічно розвиненої «Кріпачки».
КАТЕРИНА. Але вони дуже різні за стилем: у «Вінсенті» — імпресіонізм, а в «Кріпачці» — реалізм у стилі модернової течії «Молода Польща» кінця XIX ст. Навіть для того, щоб працювати над «Кріпачкою», були потрібні зовсім інші художні навички, аніж ті, що знадобились у «Вінсенті». Через це далеко не всі художники, які працювали над першим фільмом, зуміли потрапити в команду другої стрічки. Для «Кріпачки» потрібні були особливі ремісничі навички: висока майстерність у володінні технікою олійного живопису та досконале знання пластичної анатомії. Адже фільм насичений багатофігурними й динамічними сценами.
ТЕТЯНА. Коли ти працюєш художником, якому, скажімо, потрібно намалювати портрет, ти ставиш натуру так, щоб її можна було гарно намалювати. Але коли ти працюєш аніматором, тоді вже малюєш портрети в таких незвичних і неймовірних позах, що навіть уявити собі не можеш подібного в реальності. В анімації багато дрібного руху, специфіки міміки... Тільки для того, щоб передати посмішку в анімаційному фільмі, ти мусиш намалювати 10-20 кадрів. У цьому сенсі з «Вінсентом» дійсно було трохи простіше, ніж з «Кріпачкою», бо «Кріпачка» — проєкт у рази реалістичніший. Працюючи над «Вінсентом», ми за день малювали 4-5 кадрів, а працюючи над «Кріпачкою» — 2-3.
Підсумуємо: в чому тоді полягає корінна різниця між художнім мистецтвом і мистецтвом анімації?
КАТЕРИНА. Насамперед коли ти створюєш одне полотно, ти, можна так сказати, малюєш у цьому «кадрі» найцікавіше, найважливіше. У картині ми зображуємо кульмінацію обраного сюжету, найсильніші та найвиразніші емоції, образи. Споглядаючи на картину, ми лише можемо припускати, що саме спровокувало зображувальні події, а також намагаємось уявити, що буде далі. А от в анімації все це розкладається на багато кадрів, на час. Завдяки мультиплікації ми маємо можливість показати історію в динаміці, з передумовою подій та їхньою післямовою. Якщо в тебе в роботі 700 кадрів, то в результаті, від першого до останнього кадру, ти маєш отримати однаковість у кольорі, фактурі, мазках, настрої, емоціях. Тобто, уявіть, що людина працює чотири місяці над одним епізодом — наприклад, сценою смерті Борини [епізод «Кріпачки»]. І весь цей час художник-аніматор переживає одну цю сцену, тримаючи себе в одному і тому ж самому емоційному стані. І не забуваємо, що в основі «Кріпачки» — реальні зйомки з реальними акторами.
Все як у фізиці: в основі буття лежить час. Коли ми говоримо про живопис, то наче окреслюємо одну єдину мить, а коли про анімацію — то вже про рух у часі.
КАТЕРИНА. Уявіть, якщо у вас понад 100 художників у чотирьох країнах працюють над однією сценою. І саме для того, щоб поєднати їхню роботу, існують такі, як я — супервайзери, які перевіряють не тільки роботу своєї команди на предмет якості рисунку, анатомії, кольору, фактури й кількості мазків, швидкості руху в кадрі тощо, але також і звіряють цю роботу з роботами інших студій. Ще раз повторю: нам дуже пощастило з українськими художниками. Вони дійсно високопрофесійні. Даєш їм 3-4 корективи в роботі, а вони: «Катя, ні! Треба більше! Все має бути ідеально!». Але робота супервайзера якраз в тому й полягає, щоб поєднати швидкість з якістю.
Скажіть, а у вас був фінальний перегляд готової «Кріпачки»? Той самий, коли вже нічого змінити не можеш, але помічаєш лише одні помилки?
КАТЕРИНА. Я взагалі не можу як супервайзер дивитись ці фільми без пошуків помилок. Дуже складно відключити свій супервайзерський мозок від цього. Але протягом всієї нашої роботи над «Кріпачкою» ми проводили так звані «скринінги» частково готової роботи з художниками-аніматорами, щоб ретельно вивчити те, що в нас виходило по факту. Бо це і є найскладніше — досягти єдиного стилю з іншими студіями. Художників виховують бути унікальними й неповторними, а от команда художників-аніматорів має працювати в одному стилі, злагоджено, швидко, щоб складалося таке враження, ніби весь фільм намальований однією людиною.
ТЕТЯНА. І крім того, проводились декілька показів незавершеної «Кріпачки», щоб наша команда зрозуміла, якою, в цілому, є стилістика фільму, сюжет, динаміка та емоції, щоб в подальшому художники-аніматори мали змоги все це автентично відтворити у своїй роботі. Деякі з цих показів навіть були в кінотеатрах, на великих екранах.
І «Вінсент», і «Кріпачка» насправді могли б існувати як повноцінне художнє кіно, але Велчмани вирішили перетворити фільми в мультфільми. Виникає доречне глядацьке запитання: що саме додає цей «олійно-фарбний» рівень? Навіщо цим стрічкам живопис та анімація? Заради чого все це?
КАТЕРИНА. Обидва фільми знімались як підготовчий матеріал для аніматорів. І це суттєво вирізняє «Вінсента» і «Кріпачку», якщо порівнювати їх із повноцінними стрічками. Навіть актори — якщо я не помиляюсь — свою гру будували з розумінням того, що весь цей відеоматеріал буде використаний як база для роботи художників. Вони грали більш виразно, більш конкретно, щоб потім всім нам, художникам, було легше це намалювати. Тепер щодо концепту. У «Вінсенті» ідея творців була така: історію життя Вінсента розповідають герої його картин. Власне, розказати її інакшими, не мультиплікаційними, способами було, на нашу думку, неможливо. У «Вінсенті» створена атмосфера мистецтва. Глядач отримав змогу побачити більше 120 картин Ван Гога в одному фільмі. Що стосується «Кріпачки», то вона заснована на романі Владислава Реймонта «Селяни». А унікальність стилю Реймонта в тому, що він описує сільську природу так, ніби він художник, який малює картини. Ці описи дуже образні. Ну й «Кріпачка» презентує не тільки сюжет роману Реймонта, але також роботи видатних польських митців, таких як Хельмонський чи Рушчита. Самі сцени в «Кріпачці» засновані на їхніх картинах. Виходить, що дивлячись «Кріпачку», глядач також поринає у живопис, культуру й традиції польського народу.
«Вінсент» і «Кріпачка» — фільмо-мультфільми про митців. Їхні головні герої — Ван Гог і Ягна — художники (він малює картини, а вона вирізає чарівні фігурки з паперу). І це якраз той рідкісний випадок, коли творці стрічок — художники-аніматори — розповідають про власну працю, про самих себе. Так само, як Квентін Тарантіно, знімаючи «Одного разу в Голлівуді», розповідав про кіноманство, режисуру й акторство. Та у Велчманів в обох стрічках прослідковується одна й та ж сама ідея «гонимого митця». Ягну і Ван Гога не приймає суспільство. Вони не такі як всі, їх не розуміють, їм заздрять, їх ненавидять. Не можу не запитати у вас як у мисткинь, як ви сприймаєте цю ідею. Чи близькі вам слова Ван Гога у «Вінсенті»: «Я страждаю за правду»?
КАТЕРИНА. Можу сказати так: якщо ти, як митець, хочеш створити щось, що до тебе ще ніхто не створював, ти маєш рухатись проти течії: суспільства, його розуміння норми, традицій і навіть проти всього світу мистецтва. Велчмани теж пішли проти течії. Ну хто зараз вручну малює фільми?! Хто зараз створює фільми протягом п’яти років? Знаєте, сьогодні залишитись у мистецтві — це вже велике досягнення. Головна героїня «Кріпачки», молода дівчина, так само іде проти норм свого села. Вона шукає себе, шукає своє місце у цьому світі. Але кого хочуть бачити в селі на її місці? Дівчину, яка займається домашнім господарством.
Так, у «Кріпачці» присутній феміністичний мотив.
КАТЕРИНА. Творчі люди бачать більше, ніж звичайні люди, ніж соціум. Вони бачать далі. Вони творять історію. У цьому їх особливість. Так було і з Ван Гогом, з його кольорами й мотивами його мистецтва.
ТЕТЯНА. Багато талановитих митців йде з професії, бо не має змоги заробити собі на життя. У сучасному світі мало кому з художників щастить настільки, щоб він мав змогу стати відомим і щоб його підтримували, як брат Ван Гога Тео підтримував Вінсента.
Що саме дарує вам мистецтво? Що ви від нього отримуєте?
ТЕТЯНА. Це наше повітря, яким ми дихаємо.
КАТЕРИНА. Здається, це Ван Гог казав: «Якщо можеш не малювати — не малюй». І крім того, завдяки мистецтву ми маємо змогу спілкуватись з усім світом. Мистецтво — це наша потреба, це наше натхнення, це наша мова, це наша підтримка, це наш спосіб мислити. Математики міркують цифрами, а ми — образами. Це наш інструмент для самовираження, для пошуку рішення поставлених завдань, для дослідження довкілля, передачі емоцій. Ми просто не можемо без мистецтва.
Наостанок, які фільми чи мультфільми ви полюбляєте? Що стало для вас найбільш разючим кінематографічним досвідом за життя?
КАТЕРИНА. Один із таких фільмів — я навіть не можу назвати його мультфільмом — це «Червона черепаха» [2016 р., студія «Ghibli», реж. Дюдок де Віт, бездіалогова анімація]. Жодних слів, ідеальне кіно. І ще дуже цікавий фільм — «Чому ми креативні?» [2018 р., реж. Герман Васке, документальна стрічка]. Суперовий фільм. У багатьох творчих людей запитують: «Чому ми креативні?» Дуже складне запитання. Також нам сподобався фільм «Великі очі» [2014 р., реж. Тім Бертон, стрічка про художницю Маргарет Кін]. Завдяки ньому ми замислились над роллю жінок у мистецтві, над важливістю піару й кураторства. А ще — «Вихід через сувенірну крамницю» [2010 р., реж. Бенксі, документальне кіно]. Це фільм про сучасне мистецтво і про те, як складно його розуміти. Цікаво було подивитись, як сьогоднішні митці сприймають власне мистецтво. Ну і, знову ж таки, в ньому порушується тема піару. От часто запитують: «Що потрібно сучасним українським художникам?». І відповідь завжди: «Піар».