Андрій Римарук: «Українська Атлантида — це зникла земля, яку ми повинні віднайти»

Повернувшись із передової, розвідник Андрій Римарук розпочав свою роботу у фонді «Повернись живим», а згодом зіграв головну роль у фільмі Валентина Васяновича «Атлантида». Ми поговорили з Андрієм про ставлення суспільства до військових, знімальний процес та повернення Донбасу

У мене доволі двояке ставлення до цих фільмів. Я не можу зрозуміти деякі сцени, посил і оте намагання показати війну такою, якою вона насправді не є і не буде. Режисер, який збирається знімати фільм про війну, має усвідомлювати, що він одразу отримає багато критики від людей — ветеранів, волонтерів, жителів зі Сходу, — які скажуть: «Чувак, ти трохи переборщив». Режисер — автор свого світу, він створює його таким, яким хоче бачити, але викривлення подій все ж недопустиме. На багатьох людей тиснуть такі фільми, бо воно болить. Хоча, чесно кажучи, я окрім «Кіборгів» нічого і не дивився.

«Кіборги» — це фільм, який був необхідністю, бо у потрібний момент він зміг запалити багатьох хлопців. Та одночасно з тим ліворуч та праворуч від мене сиділи справжні кіборги, які були далеко не всім задоволені. Незважаючи на це, Ахтему Сеітаблаєву треба сказати величезне дякую, адже це саме той фільм, який тоді повинен був вийти. Мені ж особисто здається, що найкращі фільми про російську агресію будуть зняті задовго після неї.

У нас українці — похуїсти. Насправді, серед нас дуже багато похуїстів, моральних виродків і реальних придурків. Чесно, не знаю, як їх підготувати. От дивишся на вибори, які відбулись, і думаєш все — пізда. Пакуй валізи і емігруй з цієї країни в якусь Польщу. Але водночас я розумію, що це моя земля, тут поховані мій дід та бабуся, я звідси ніколи не поїду і буду боротись до останнього. Напевно, у першу чергу потрібно привити людям ідентичність. А то у нас у кожного в голові суцільний хаос і кожен боїться зробити власний вибір, бо у більшості відсутня своя точка зору та позиція.

Наше суспільство таке цікаве. Вони війни уникають, але разом з тим соціологічне дослідження показує, що 71% громадян України найбільше довіряють українській армії, 60% — ветеранам. Тобто українці розуміють, що ці люди їх захистять, але при цьому геть їх поважають. От, сука, і хочеться, і колеться. І ти от дивишся на ці результати опитувань, і не можеш зрозуміти, а де у цих людей в голові є хоч якось клепка. Бо це, звісно, круто, що ви нам довіряєте, це класно. Але, блять.

До слова, всі дослідження показують, що громадяни України звикли почувати себе в безпеці і вони знають, кому цю безпеку довірити. І, якщо потрібно, українці будуть допомагати. Наприклад, я можу сказати, що вже більше чотирьох років існує фонд «Повернись живим», і якщо, не дай Бог, щось на Сході відбувається, у нас одразу збільшуються надходження. Люди намагаються, не те, щоб допомогти, але і відкупитися. Тобто він перераховує гроші, тому що він айтішник, який не вміє в руках тримати зброю, але от ви, пацани, давайте. Я буду вам допомагати. Отаке от чорне і біле, інь і янь.

Бездіяльність влади — це не нормально. Вона не будує з військовослужбовця ідеала і людину, на яку хочеться опиратися і яку хочеться поважати, так як є в Америці. Там ставлення до військовослужбовця просто захмарне. Я помічаю багато недоліків, про які я не можу говорити, тому що це загроза державній таємниці або інформація, якою здатний скористатись ворог.

Але почнемо з того, що в наших школах немає військово-патріотичного виховання. Крім того, у нас відсутній соціальний захист для потенційних військових. Тобто людина, яка хоче стати військовим, мала би прийти у відповідні органи і зрозуміти, що саме вона отримає по поверненню. Не дізнаватися про це під час чи після війни, а вже мати якісь гарантії. У нашій країні ці всі державні інструменти не запущені, а процеси мертві, тому люди зараз так неохоче йдуть до Збройних Сил України.

Насправді, дуже огидно, коли ти чуєш, як кажуть: «Ай солдати, аватари» — і тому подібне. Давайте дивитись правді в очі: от приїжджаєш в деякі підрозділи, блять, а там дійсно збіговисько кончених алкоголіків. Ти не бачиш струнких, підтягнутих пацанів з бородами і тату. В цьому плані мені дуже подобається полк «Азов», бо вони реально створили ахуєнний бренд. Накачаний, спортивний, бородатий, з тату і з вбудованим на молекулярному рівні патріотизмом пацан. Одним словом — вогонь. І це бренд. Туди багато підлітків хочуть попасти, там жорсткий відбір і вони дуже прискіпливо відносяться до особового складу. Так от, на превеликий жаль, це — тільки окремий підрозділ. Якби у нас такі хлопці були по всіх Збройних Силах України, ніхто б не сказав: «Ой, знову військовий в магазин зайшов, ці солдатики заїбали вже».

Це і є причиною. Вони дуже багато знають негативу про армію, а тому такі: «Всьо, всьо, нє, я краще буду косити від армії». Білий квиток — і все, обзивайте мене, як хочете, але я не піду. В принципі, вони праві. і це є, в першу чергу, недопрацювання держави, отаке уявлення про армію. Так само, якщо подивитись на Хомчака Руслана Борисовича, головнокомандуючого Збройних Сил України, який бере і на сторінці Генерального штату у фейсбуці пише: «Нє-нє, Тарас Тополя хуйню написав, це все неправда. Я класний, блять, пацан, собі квартири додаткові не виписував». Дно пробито, от і все. Якраз отакі от кадри як Хомчак псують імідж армії, через що людям менше хочеться їй довіряти, допомагати чи щось заради неї робити.

Всі. Вони всі позор. І попередня влада в цьому напрямку нічого не робила, хоча були досить чудові перспективи. Я навіть у свій час, дякувати Богу, у 2015 році не підписав контракт до закінчення особливого періоду, хоча він давав одразу офіцерське звання та командну посаду. Але я такий в останній момент сказав собі: «Нє, нахуй цю армію». Я про це не шкодую, тому що зараз я на своїй посаді більше приношу користі країні, ніж якби я був якимось командиром роти. Проте, повторююсь: ніхто нічого, на превеликий жаль, у цьому напрямку не робить — ні Міністерство оборони, ні Генеральний штаб, ні, блін (давай не будем далеко ходити), новостворене Міністерство ветеранів.

Це ж, блять, черговий піздєц. Це міністерство було вистраждане, його давним-давно потрібно було зробити. І тільки його зробили, тільки воно почало працювати, якісь процеси створювати, якусь там вертикаль робити, законопроєкти писати, як тут раз — і вибори. Держава вибирає клоуна і його посіпаки кажуть: “Та ну його нафіг, забагато міністерств. Давай Міністерство ветеранів з’єднаємо з Міністерством тимчасово окупованих територій”. Та не може в одному кабінеті сидіти, вибачте на слові, сепар, блять, і ветеран. Не може бути Міністерство ветеранів і Міністерство окупованих території в одному приміщенні. Реально. Тому що навіть серед переселенців у нас дуже багато уєбанів, які, блять, голосують за ОПЗЖ і тому подібне.

Добре, якось вони там притерлись, хоча це ж повністю все треба було перероблювати, бо нове міністерство. Тільки почали щось там робити, тільки якісь процеси пішли у рух — все, знову їх відокремили. А тепер Міністерством ветеранів починає керувати не нормальний менеджер, з хорошим світоглядом, а з нафталіна дістали, блять, якогось генерела-бесараба, який, сука, тупо совок — і поставили на цю посаду. І от у нас генерал, якого у Збройних Силах, відверто кажучи, ненавидять усі, зневажають.. А в першу чергу він що робить? Правильно: виписує собі другу групу інвалідності і отримує 1 мільйон гривень.

Такий ось піздєц робиться всюди: і у військовому напрямку, і в соціальному. Але всі переживають, щоб у них на вечерю був забитий стіл, достаток в хаті, а як там держава і як там будуть в майбутньому діти рости — то нікого не хвилює.

У першу чергу, говорити правду.

Наведу приклад: пожежі на Луганщині. Коли президент і деякі його там посіпаки приїжджають туди і кажуть: “Це електрозамикання у лісі, високовольтка. Або само загорілося, або, можливо, хтось і підпалив. Ненароком”. Ти викладаєш відео, де виходить чотири сепара, самі підпалюють ліс, а вогонь несеться на нашу сторону і випалює геть нахуй все вщент. Про що можна далі говорити? Вони замовчують правду.

Так, вона називала речі своїми іменами. Але тільки говорила про ці речі і ніхуя, насправді, не робила. Я ж кажу: у нас не запущені процеси по соціальних гарантіях, такі як, наприклад, школа патріотичного виховання. З класу 7–8 дитина має розуміти, що вона живе в країні, яку надто дохуя охочих хочуть з’їсти. Потрібно буде постійно боротися і захищати її. Крім того, в нас потенційний військовий службовець — як клієнт банку. Він приходить до банку, бере буклет і думає: “Ага, за цей депозит я матиму стільки-то відсотків, за цей — стільки-то”. Людина, яка хоче підписати контракт, вже мусить розуміти, що вона отримає.

Далі — робота над створенням образу не ідеального солдата, а справжнього простого українця, на якого оця жіночка захоче покластися, бо знає, що він її захистить. От реально — можна вигадувати і робити неймовірні речі, долучаючи ветеранів. І це буде круто, коли вони приходитимуть в школи, в інститути, в університети і розповідатимуть, як все було. Тут ідей дуже багато. Але сьогодні, на превеликий жаль, нічого зовсім не робиться. Робиться тільки одне: влада відкуповується від ветеранів. Ось тобі статус і безкоштовний проїзд, за який там хейтять всіх. Ось тобі ділянка під будівництво. Все, відкупилися. Насправді все це з часом у щось виллється. Тобто це така соціальна діра, з якої потім вилізе дуже багато людей і ми згадаємо, як під Верховною Радою спершу мітингували чорнобильці. Потім — шахтарі. А прийде час — і будуть мітингувати ветерани. Але вони касками стукати не будуть, а просто зайдуть в приміщення і всім настукають по їбалу. І на цьому все закінчиться. До цього поступово все йде.

Я завдяки “Атлантиді” вперше виїхав за кордон взагалі. Це була Венеція, прилетіли пізно ввечері. Ми з Людою ( Людмила Білека — виконавиця головної ролі у фільмі “Атлантида” — ред.) вийшли, десь повечеряли, лягли спати щось біля пів третьої ночі. А вже о 6 ранку я прокинувся без будильника, випив кави, прийняв душ і вийшов з готелю, щоб погуляти вуличками цього острова Лідо. Я йшов і почав плакати. Думаю собі: “Чому ми так не можемо жити? Чому немає цієї поваги? Чому в нас, коли бачать, що поліціянт підняв руку, сука, всі всрались, тому що знають, що саме він робить”. А там поліціянт — як з обкладинки “PlayBoy” знятий: весь накачаний, в біцухах, вибритий, красивий. Не розумію, чому ми так не можемо жити. Це культурний шок. Я інколи спілкуюся з нашими громадянами, які там живуть на постійній основі, і не лише в Італії, а й в Канаді, наприклад. От вони кажуть: “Ми, коли приїжджаємо в Україну, нам соромно”. І цей сором роблять якраз ті люди, які тут живуть, які не хочуть нічого робити, щоб у нас все було чесно, відкрито, прозоро, правдиво. От ми одною рукою “Корупція!” (засудженим голосом), а тут хопа — конвертик лікарю заніс за якусь довідку. І все, в принципі. Насправді, у мене дуже великі сподівання на молодь. Дуже великі. На те покоління, яке росте, яке народилось під час війни. Можливо, у них щось вийде.

Це діалог у гаражі. Тому що непрофесійні актори, не та інтонація, забув слова, не так взяв пістолет тощо. Там було біля 46 дублів і увійшла навіть не вся сцена: вирізаний кусок, де ми вивантажуємо з джипа цю мішень. Ми ще з Василем рахували, що одна мішень важить 20 кілограм, тобто за день, блять, по 2 тонни на кожного. Наступного ранку ми прокинулися і я собі думаю: “Сука, блять, краще б я помер ще вчора”. Це було важко. У нас є така чудова дівчина Тетяна Симон, вона помічник режисера по роботі з акторами, кастинг-директорка, яка нас обирала. І коли в мене там в наступних дублях щось не получалося, вона так дивиться і каже: “Андрію, може тобі повіджиматись?” Ах, ти ж бля. Йдеш, віджимаєшся і в тебе голос вирівнюється моментально.

Та-та, у деяких сценах, коли перезаписували, наприклад, звукові дублі, де спеціалізована техніка розгружається, шумно було, багато військових. І це реально бригада, не постановка: я домовився з командиром 92-ої бригади, щоб дозволили зняти, як вигружається їхній підрозділ. Вони там зі Сходу приїхали на полігон «Широкий лан» Миколаївської області. Хлопці втомлені, зайобані — і тут, блять, група людей з камерами: «А можна ще разочок?». Ми там три дублі всього-навсього зробили. А потім був перезапис на звуковій студії і Валік у мікрофон каже: «Щось в тебе, Андрюха, не так з голосом, повіджимайся». Так що віджимання — це чарівна річ, яка з тебе неактора робить моментально актора.

Пітчинг Держкіно — це таке саме уїбанство, як Міністерство ветеранів, про яке ми вже говорили. Відкриваєш фейсбук — і там все написано, як ті пітчинги проходили, скільки там образ, скільки там лайна ллється на те Держкіно. Давай не будемо ходити далеко: беремо Міністерство ветеранів і нафталінового генерала Бассараба чи беремо Держкіно і його директорку, яку дістало те, що вона, блять, була директоркою самого конченого, блять, кінотеатра в Україні. Все. Про що ще можна говорити? Тобто людина поставлена, у неї є спеціальні завдання: на нормальне кіно гроші не виділяти, а от на серіали — будь ласка. Коли ти бачиш серед переможців пітчингу, блять, “Дон Жуан із Жашкова”, сука — фільм, який не несе зовсім ніякої смислової нагрузки, то це все. У нас люди звикли їсти гівно з екранів телевізорів і кінотеатрів.

Так. Я не перебільшую. Наприклад, затоплена ядерна шахта неподалік Єнакієвого, де не відкачується вода з непрацюючих шахт. Вона мінералізується і ця мінералізована рідина, наповнена залізом і всякими фосфатами (не знаю, як там по-науковому) піднімається та пробивається в ґрунти. Цю воду потім вживати не можна. І прийде час, коли вона отруїть навіть землю, через що ми не зможемо нічого вирощувати на ній, бо ніхрена рости навіть не буде. Крім того ми маємо повністю знищені підприємства. Ті, що залишилися, вони тільки дихають через раз. Далі — повністю вирізаний, вирублений національний заповідник «Донецький кряж», де жодного дерева не лишилось. Це ще я не говорю про пожежі.

Катастрофи нам слід очікувати, про це вже говорять експерти не один рік і від цього свого часу почав відштовхуватись Васянович. Він би не фантазував на цю тему. Я просто бачив його роботу і над першим фільмом, і над наступними, і над попередніми. Васянович з різними кваліфікованими людьми спілкувався, брав спеціалістів-екологів, садив перед собою і консультувався. Вони дивилися, читали, відслідковували новини, а він брав їхню експертну думку, на якій все формувалося. Так що екологічна катастрофа буде однозначно. Можливо, не на всій окупованій території, але на більшій її частині — точно.

Насипати верхній шар землі ти не зможеш, але я би так швидко не опускав руки. Наприклад, візьмемо пустелю. Я подорожував з фільмом, пролітав над Близьким Сходом: там, блять, вітряки, сонячні батареї — просто клас. Це інвестиції, це гроші, особливо розуміючи, що то Схід — там постійно вітер. Коли ти їдеш з Мелітополя в Маріуполь і бачиш всі ці могучі вітряки, перехоплює подих. По-перше, це красиво. По-друге, екологічно. По-третє, воно приносить гроші, та ще й однозначно буде створювати робочі місця, тому що потребує обслуговування. Ставити хрест на цій території не можна. Особисто я бачу у ній дуже великі перспективи. Залишається знайти у Європі інвесторів, які це профінансують і будуть заробляти на цьому, поповнюючи бюджет України.

Так. Тому що важливо те, що люди помирають з обох сторін. Я не хочу сказати, що в Росії живуть всі закончені люди. Мені, наприклад, дуже шкода тих матерів, які просто не змогли вчасно повпливати на свого сина і його правильно виховати. А вона, та мати, навіть ж не знає, що він там загинув — і це страшно, це боляче. Відслідковуючи інформацію, вони намагаються зібрати все докупи, дізнатися правду про загибель і про те, як там, наприклад, наші хлопці розхуярювали всіх в пух і прах під Волновахою, бо там був її син. Але вона не може добитися цієї правди, не може дізнатись, як це все відбулося. Ми не знаємо, де взагалі її син. І вони там намагаються збитися до однієї купи, збираються у організації, спілки. Проте влада розстібнула ширінку і виклала на стіл все, що про них думає. Тому я і кажу, що там не всі люди погані, і багатьох мені дуже шкода. От і все.

Звісно, та. У нас немає однієї спільної ідеї, у нас немає однієї спільної ідентичності і в нас немає однієї спільної мети. А ще, на превеликий жаль, більшість населення живе за принципом “Моя хата скраю”. Цього вже вистачає.

У нас війна ніби атрофує розуміння людей. Вона вже приїлася, вже всім набридла і трішки підзаїбала. А потім люди йдуть і голосують за тих людей, які привели в Україну цю війну. От тобі маразм получається, на превеликий жаль. І нас ніщо так більше не об’єднає, як чергова суцільна біда, з якою прийдеться знову ж-таки боротися. І цього реально не можна уникнути. Взагалі, у нас найцікавіші і найгірші роки страждання ще попереду, з моєї точки зору. Тому що ця спіраль — вона знову починає стискатися. Це фізика, це історія. Наприклад, ця пружина почала стискатись, як тільки Янукович став президентом. Вона стиснулась і потім вибухнула.

Однозначно. І не дивлячись на те, що, наприклад, той самий Віталій Дейнега казав, що якщо в країні відбудеться ще одна революція, то це все, тут більше нема що робити.

Я з ним не погоджуюся, тому що треба постійно за щось боротися. Коли у людей почали забирати право на свободу, право на життя в Україні, а не в іншій державі, під іншим прапором, народ сказав: “Влада, не пішла би ти кудись подалі”. Зараз нас починають знову стискати. На превеликий жаль, ми відкочуємося назад у дуже багатьох процесах: це і політика, і демократія, і навіть те саме кіно. Тому одного дня знову прийде час, коли пружина розправиться. Що тоді буде — я не знаю. Побачимо.

От вибори пройшли. Все. Пізда нам. Як ми на це можемо повпливати? Я, коли побачив явку, коли побачив результати виборів у тому ж самому Маріуполі, де ОПЗЖ… Я цього зрозуміти не можу.

Все дуже легко, у мене відповідь проста. Якщо відслідкувати вікову категорію всіх, хто проголосував, ми побачимо, що там десь 70% — це вік 50+. І хоча я казав, що у мене є надія на молодь, але ця ж сама молодь явно забила болт.

У першу чергу це навіть не виховання в школі. Це залежить і від батьків, і від самовиховання. Наприклад, подорожуючи по світу, міняючи місце проживання в Україні, я завжди, куди б не їхав, хай це буде Чорноморськ, дивлюся Ютуб, читаю книжки і намагаюся вивчити все про це місто. І, приїжджаючи туди, знаючи історію, подивившись, хто там був мером цього міста і тому подібне, я приїжджаю з уже сформованою думкою про місцеве населення, з якого, наприклад, 39% проголосувало за партію ОПЗЖ. І я реально розумію, чому так відбулося. Інший приклад: прямуючи по своїй роботі у Закарпаття, я розумію, чому там найнижчий відсоток військових комісаріатів, які призивають людей на контрактну службу. А відповідь, насправді, дуже проста: тому що на контрабанді, блять, чи на роботі у Польщі, чи у мадярів людина заробить більше, ніж заробить на контракті. От і все.

Треба вчити свою історію або знати її, хоча б. Якщо зловити зараз пересічну людину, запитати її історію Львова — вона нічого не скаже. Я нещодавно, 14 жовтня, приїхав на телеканал, журналісти якого ходили і запитували, яка висота Говерли. З тридцяти людей — жоден не знав. Це позор, бо це та основа, яку тобі дають в школі. І на уроці географії у 6 класі ти мусиш встати і сказати, що висота Говерли — 2061 метр над рівнем моря. От і все. Ти маєш знати, що Карпати — це немолоді гори, а навпаки — одні з найстаріших гір світу. Українці не знають своєї країни, своєї історії. Ти розумієш: треба вчитися на власних помилках, але вони ж не хочуть навіть вчитися на помилках тих самих козаків, які свого часу заключали мирні договори з Москвою, з Російською Імперією, з царями їхніми, і яких потім просто взяли, з’їли і знищили, стерли в порошок. Чесно, не знаю, як на це можна повпливати. Навіть якщо закрити очі і уявити себе президентом. Знаєш, якби я сьогодні зранку прокинувся, як у тому фільмі “Слуга народу”, і став президентом, я би реально охуїв.

Від усього, блять. Я би вийшов і сказав: “Люди, половина з вас підараси кончені”.

Та чого роз’єднав? Я людина, яка завжди каже відверту правду. Я нічого ні про кого не приховую і тому подібне.

Земля, яку ми маємо віднайти. Вона зникла, а ми зараз якраз у процесі пошуку, на превеликий жаль.

У нас для цього все є. Коли я бував у Італії, Канаді, Японії, то не міг зрозуміти, чому ми так живемо. А от коли побував у Мексиці, то зрозумів, що в Україні ще, сука, не так все погано, реально. Мексика — це країна контрастів. Ти живеш у шикарному готелі, виходиш у центр міста з фешенебельного номера і можеш купити відеокасети старі, шкірянку, труси, носки, маргарин, масло — от прям все. А заїжджаєш кудись поодаль — там взагалі піздєц. Тотальний піздєц. Я пам’ятаю початок 90-их в Україні, коли люди виходили на вулиці, стелили клейонку і продавали все, що було вдома, щоб хоть якусь копійку заробити. А там це норма. Тобто Мексика зараз — це Україна початку 90-их, де є сучасні автомобілі, Макдональдси і все тому подібне. Держава з неймовірними ресурсами, у якої є поклади срібла, золота, нафта. Але середній клас відсутній. Тобто там або дуже багаті, або бідні і ще бідніші. От і все. Я тоді зрозумів, що, блять, ми ще нормально живем.

Васянович правий. Я не знаю, коли закінчиться війна, і дуже чудовий показник цьому — бойові дії у Нагірному Карабасі. У них там з 1991 року свої Мінські процеси, своє ОБСЄ, у них свій режим тиші, і, на превеликий жаль, давайте дивитися правді у вічі, нас це теж очікує. Звісно, Росія не віддасть Донбас, та і Зеленському не вдасться закінчити війну. Адже Донбас для Росії — це метод шантажу, щоб Україна не вступила до ЄС чи НАТО, які ніколи не приймуть до себе жодну країну, у якій йде війна. Мені здається, що Донбас ми можемо повернути тільки тоді, коли в Криму виросте нове покоління, яке народилося у Росії. Оці всі люди, які сьогодні народжуються, ходять у садочки, школи, вони вже є громадянами Росії. Тому коли ти їх через 20 років запитаєш: “Крим — це Україна?”, вони скажуть: “Ні. Крим — наш, до побачення. Це наша воєнна база”. Там зараз будівельний бум: завозять людей з Росії і дають їм максимум умов для того, щоб вони там жили, працювали і народжували дітей, які скажуть: “Крим — наш, а не ваш”. І я тут з Васяновичем солідарний на всі 100%: це є тактика, гра в шахи, і ці всі гібридні війни — вони не просто так робляться. А наслідки ми будемо пожинати ще дуже довго.