Artists Against War: візуальна мова війни. Інтерв’ю з Дариною Клочко

«Свідомі» у співпраці з онлайн-галереєю «Artists Against War», чиї постери були створені на підтримку України після російського повномасштабного вторгнення, розповідають про митців, які допомагають Україні через творчість. Читайте інтерв’ю з дизайнеркою Дариною Клочко.

— Займалась дизайном інтерфейсів додатків і сайтів — це й досі моя основна робота. Я фрилансерка, але на постійній основі співпрацюю з різними дизайнерськими студіями, останній рік такою була «Snig.digital». Додатково займаюсь ілюстрацією: частково як хобі, іноді виходить на професійний рівень.

— Я слідкувала за новинами, відчувала напругу щодо вторгнення, але до останнього була впевнена, що це «гра мʼязами» і такої масштабної ескалації не буде. 

У мене маленька дитина і ми з чоловіком довго планували відпустку вдвох у Карпатах. Напередодні відвезла дитину до батьків в Харків. 24 лютого мала повертатись до Києва і тоді їхати в Буковель. Мене розбудила мама. Спершу подумала, що вона хвилюється, щоб я не запізнилась на потяг, але мама сказала, що «почалось», чутно вибухи. У Харкові відчувалась паніка — всюди затори і черги, таксі не вдавалось викликати. Зрештою я забрала дитину, ми поїхали до Києва і відтоді весь час перебуваємо тут. 

— Майже одразу. Перші дні відчувалась абсолютна розгубленість, але була потреба випускати свої переживання — щось публікувати й казати. Мені здавалось, що всі внутрішні переживання треба конвертувати у притомні меседжі та зоб раження, бо інакше або мені буде гірше через невипущені емоції, або цей момент мине і залишиться незафіксованим. 

Мій творчий інстаграм-акаунт був напівмертвий, зрідка публікувала там щось. Сприймала його як приватний альбом. Загалом, продовжую його так вести, але після 24 лютого зросла потреба щось малювати — це було свого роду приватною терапією. 

У певний момент побачила, що є зворотна реакція — мої малюнки поширюють, коментують. Тоді зрозуміла, що треба брати на себе відповідальність і не просто фіксувати думки в малюнках, а робити ілюстрації важливими, наповненими сенсом. Усе розвивалось на відчуттях. На початку зверталась до світового суспільства, до російського, пізніше зрозуміла, що важливіше підтримувати українців, щоб відчувати опору і єдність. 

— Так, безумовно. Тоді був величезний інтерес до всього, що хоч якось повʼязане з Україною. Мої картинки, які, як я вважала, не мали становити для когось інтересу, потрапили у фокус уваги. Статистика Instagram-профілю показувала великий сплеск. 

— Почала інтенсивніше працювати у всіх напрямах: збільшились обсяги як ілюстрацій, так і дизайн-проєктів. 

— Колись намалювала акварельну картинку з буряком. Коли передивлялась старі зображення, згадала про неї і подумала, що можна персоналізувати цього войовничого буряка та придумати йому якусь цікаву фразу. Це було тоді, коли українцям було необхідно відчувати єдність та високий моральний дух. Мені хотілось долучитись до цього. Я оцифрувала картинку, придумала фрази: цензурну версію і ні. Мій чоловік запропонував зробити цілу серію таких малюнків, і ми разом дійшли до ідеї, що таким чином можна «приготувати» борщ. Я опублікувала перші кілька «продуктів», побачила реакцію і це мотивувало доповнювати серію.

— На початку вторгнення була чиста реакція: коли щось ставалось, було відчуття, ніби всередині скрутилась пружина, яка не розпружується, поки я не відреагую і не намалюю щось. Зараз маю емоційну змогу довше обдумувати події, що відбуваються. Намагаюсь більш осмислено і зважено підходити до творчості. Перша реакція — це класно, це завжди імпульс, можливо, він найправильніший, але іноді треба нашарувати більше сенсів, подумати, кому і що хочеш сказати. Є теми, на які краще промовчати. Зараз перш ніж братися до планшету, починаю копирсатися у своїх думках щодо того, що і навіщо можу висловити. 

— Довгий час в мене була скептична позиція щодо цього питання. Мистецтво не воює, не закінчує війни, і це не такий сильний важіль, щоб змінити хід подій. Безумовно, є різні жанри та різна мета творчості, але, в цілому, я сприймаю мистецтво, перш за все, як своєрідну психологічну допомогу, а по-друге — як інструмент фіксації подій. На відміну від фото, мистецтво може зафіксувати значно більше контекстів та емоцій. Окрім того, це емоційна розрядка як для автора, так і для «споживача». Мені подобається дивитись на чужі роботи, особливо смішні та сатиричні, і я розумію, що моя картинка теж може когось розсмішити, що людині стане легше та приємніше. Така терапевтична дія, особливо гумористична, важлива тут і зараз, щоб триматися і продовжувати боротьбу.