Проблема визнання

Автор:
Владислав Грезєв
Проблема визнання

Владислав Грезєв — СЕО та засновник Lobby X, ліцензіат TEDxKyiv

Пролог.

Це моя дебютна колонка, яка була написана в січні і планувалась до публікації в лютому. Цей план змінила нова війна. Проте тема, піднята в цьому тексті, є актуальною, і залишиться такою після нашої перемоги. Авжеж, наше суспільство буде якісно новим, кращим. І в моментум трансформації добре враховувати якомога більше точок зростання. 

Розділяй та володарюй

— принцип побудови держави, що виник ще за часів Олександра Македонського. Ідея у тому, що мала група, яка вже володарює, перешкоджає іншим малим групам об’єднуватись, таким чином вона утримує свою владу. Принцип настільки дієвий, що діє й досі. В Україні також. Ви, мабуть, задумувались чому ж досі в «хороших і ціннісних» українців не виходить об’єднатись, щоби нарешті взяти владу в свої руки і навести порядок в нашій країні, багатій на ресурси і працьовитих людей. А коли спроби об’єднатись були успішними, то результати й підсумки взагалі вбивали віру в можливість перемоги «світлих» сил (так-так, йдеться про партію «Голос»). Очевидно, невміння об’єднуватись та/або об’єднуватись ефективно не єдиний фактор, що стримує прогресивні сили від панування в Україні, проте однозначно один з ключових. 

Перш ніж з’ясувати, чому нам складно будувати якісні коаліції, переконаймося, чи це дійсно потрібно. Чи можна досягнути бажаного суспільного процвітання й добробуту в Україні в інший спосіб?

Будь-який лідерський досвід доводить, що одна людина може зробити багато, проте лише команда — може зробити все, завдяки банальній спроможності ускладнювати процеси і структури проєктів, їх масштабування та залучення всебічної експертизи. Словом, аргумент на користь об’єднань більш ніж очевидний. Трішки менш очевидним, зокрема в українському суспільстві, є аспект якісних коаліцій.  Йдеться про команди, побудовані дійсно на спільних цінностях (а не лише на деклараціях або удаванні), взаємоповазі, вмінні до діалогу, довірі, взаємній підтримці, саморегуляції та взаємному посиленні. Відбір до таких командах водночас ґрунтується на вимогах справжніх компетенцій до її членів і категорично відкидає імітацію. Важливо застосовувати критерій принципу «бути, а не здаватись». Чи виглядають такі вимоги ідеалістично? Так. Але чи команди, спраглі до таких стандартів, більш спроможні? Безумовно. Це доводять різні практики: від політики й бізнесу до спорту або війська. Згадайте успіх збірної Ісландії з футболу на чемпіонаті Європи 2016 року, коли команда, що складається зі стоматологів, режисерів, менеджерів та геймерів, завдяки якісному добору, підготовці та єдності змогла вийти в ⅛ турніру. Або можна поцікавитись в будь-якого командира підрозділу ЗСУ, чи важливі йому вищеописані критерії стосовно його бійців. Ще можна подивитись у літературу про рекрутинг і запитати успішних бізнесменів. Чим більше спільного між людьми, тим тісніша взаємодія між ними виникає: ми готові ділитись знаннями, досвідом, допомагати, підтримувати, взаємодоповнювати; виникає розуміння з пів слова та синергія. Для досягнення великих амбітних цілей якість команд і коаліцій має визначальне значення, як і для відповідей на виклики. А сьогодні наше суспільство стоїть перед дуже серйозними викликами у вигляді російської агресії та низки внутрішніх проблем: від корумпованої «гідри» та олігархії до неефективної держави й роздрібленого і часто розгубленого суспільства. Щоби протистояти таким серйозним викликам, ми маємо мати спільність, будувати якісні спільноти і синхронізувати їх на спільному знаменнику в спроможне суспільство. 

Досвід українського суспільства показує неймовірну спроможність об’єднуватись проти загроз. Це яскраво демонструють українські Революції та відважний добровольчо-волонтерський опір російській агресії в 2014 році. Ми гуртом жваво «скасовуємо» чергового «ворога» в соцмережах, буває навіть результативно; ми спроможні на широкі й масові протести проти поліцейського свавілля, беззаконня у справі Стерненка або покривання вбивць Каті Гандзюк. Натомість будувати коаліції не на захист, а для створення «додаткової вартості» нам все ще вкрай важко. 

І авжеж є низка факторів, які заважають процесу об’єднання, — незадоволеність базовими соціально-економічними потребами як усього організму, так і окремими гіпотетичними лідерами, а також розбіжність в поглядах та цінностях. І направду низка системних проблем з гуманітарної та економічної сфер може вирішитись лише результатом проривів від об’єднань. Тоді базовою відправною точкою хоча б для окремих прошарків (наприклад, громадянського суспільства або війська) має стати ідея подолання відмінностей. 

То звідки виникають розбіжності? 

Чому ми часто не готові апріорі взаємодіяти із конкретною людиною або палимо мости з колишніми однодумцями? 

Базово причини дві: вчинки або слова (позиції), які суперечать нашим поглядам, цінностям або принципам. І тут треба розрізняти свідомість та несвідомість таких вчинків або слів.

Суперечки між людьми виникають 24/7: люди сваряться, розходяться, миряться, ігнорують тощо. Мільйони приватних випадків таких розбіжностей виникають щодня між конкретними людьми, трапляються великі розколи на тлі виборів не без цинічних маніпуляцій конкретних політтехнологів. Приводів посваритися українцям довго шукати не потрібно. Крім політичних уподобань, до масових сварок часто приводять дуже конкретні публічні ситуації або явища, вони випробовують нас і показують зрілість суспільства. Лінія фронту таких конфліктів проходить в умовному фейсбучику: два табори, що ворогують, ведуть запеклі і часто неконструктивні дискусії в дописах і коментарях, риють окопи, втрачають здатність до культурного діалогу, палять мости і блокують вчорашніх друзів як у діджиталі, так і у реальному житті. Пригадайте баталії довкола колаборацій Аліни Паш з росіянами або сумнозвісне «розслідування» видання «Заборона» про неонацистів у StopFake. Не рідко у конфліктах, що відбуваються у соцмережах, беруть участь боти, що підливають олії у вогонь. Зокрема росіянам не вигідно, аби українське громадянське суспільство було монолітним. Тому нерідко вони не лише підключаються, але й ініціюють гібридні диверсії для розколів: історія із російським проєктом Меморіалу Бабин Яр — чудовий тому приклад. Великі російські гроші глибоко інтегровані в Україну і розкладені по стратегічних кошиках. Вони мають своє застосування. Головне, щоб, на перший погляд, все виглядало правильно і красиво, але в середині будуть максимально неприйнятні для українських інтересів змісти. У різний спосіб легалізувати неприпустиме, в тому числі грошима або тиском, і от вже цілком проукраїнські лідери думок відстоюють російські інтереси. А в українському суспільстві черговий світоглядний розкол. Профіт.

Часто причиною до подібних розколів є різниця у філософському погляді на допустимість засобів для досягнення цілей. Це таке собі «заводське налаштування», яке часто описують різницею між прагматиками та романтиками. Яскраві прояви такої різниці можна було спостерігати в історії розколу партії «Голос», ще раніше такі ж процеси були в «Самопомочі» (щоправда, вони змогли врегулюватися без виходу на публіку), а ще раніше у «Народному Русі». Проте мова не лише про такий прояв у політиці. Це повсякденні речі. Спрощена суть полягає в тому, що умовні романтики для досягнень своїх цілей не підуть на компроміси з умовним злом, прагматики ж мають більш гнучке ставлення до цінностей, а тому часто для досягнення короткострокових результатів не бачать проблеми в певних компромісах (зазвичай не прогнозуючи довгострокові наслідки від них). Зрада цінностей прагматиками для романтиків — це удар ножем у серце. Вуаля, маємо ще одну глибинну прірву між людьми.

Серед розкольних проблем за вирішенням найлегшою є відсутність культури діалогу.

Це апаратна система, софт скіл, який за бажання можна прокачати й уникати більшості конфліктів та непорозумінь в своєму житті. Це дуже добре описує в своїй книжці Адам Кехейн «Взаємодія з ворогом». Якщо коротко: ми часто сваримось, бо банально не розуміємо одне одного. У процесі суперечки переважають емоції, особливості характерів, его, гордість. Проте якщо розібратись і чути одне одного, виявиться, що світоглядних розходжень немає і можна цивілізовано виходити із суперечок. Часто непорозуміння виникає суто через форму комунікації, слабкі комунікативні навички і невміння пояснювати свою точку зору. В ХІХ столітті після винайдення стрілецької зброї дальнього бою виявилось, що військові стали більш холоднокровними, і втрати у битвах суттєво збільшились. Все тому, що військові не бачать свого противника, як це було в ближньому бою. Для них він стає знеособленим безликим солдатом, через що немає шансу на емпатію. Схожий принцип працює під час суперечок в соцмережах. Люди застосовують форму та тональність дискусії, котру б ніколи не застосували до цієї ж людини при живому спілкуванні. Я спостерігав такі речі неодноразово під час нетворкінгів «Змінотворців». Це справді працює: колись фейсбучний конфлікт між Максимом Нефьодовим і Сергієм Лещенком вирішився на нетворкінгу. Сьогодні пригадувати цей кейс може бути не дуже доречно, але все ж таке було. 

Інша сторона цієї ж проблеми — наше реактивне реагування. Соцмережі дали можливість реагувати на події вкрай швидко, зазначаючи свою позицію. І ми цим користуємось. У пастці соцмереж лідери думок відчувають бажання і потребу реагувати чимшвидше, бо конкуренція за лайки в стрічці має вагу, і швидкість має значення. Ми готові реагувати на інформацію або подію, не розібравшись глибоко та комплексно, написати яскравий текст, прикрасити дотепністю, підлити отрути і видати запальну страву на смакування публіці. І коли ми критикуємо державу — це сприймається громадськістю краще, бо це ж «святе діло». Цим же ми риємо прірву і потім бідкаємось на відірваність політичних діячів від "простого народу". Вчорашні наші друзі, що пішли працювати в державний сектор, перестають сприймати громадський сектор як явище, через численну нефахову критику. І це нормальна реакція. Та ми критикуємо в такий спосіб не тільки владу, але й інших акторів громадянського суспільства. Ця критика пробуджує значно жвавішу реакцію і яскравішу ворожнечу, сіє якісний, відбірний розбрат. Знаю, про що кажу, бо сам так робив не раз. І направду, часто реактивність справедлива та релевантна. Часто навіть незважена реактивна реакція необхідна для зупинення свавілля. Принцип зупинити, щоб не дозволити зробити помилку, а потім розібратись — адекватний. І часто відповідальність за його застосування беруть на себе активісти, за що їм честь і хвала. Проте вони ж часто і зловживають цим принципом там, де його критичної необхідності немає. Ну і є багато випадків, коли наша поспішна критика — це удар в штангу. Я неодноразово вже на десятках лайків в перші хвилини допису редагував його, бо «досліджував питання глибше і відкривав нові нюанси», та й бувало що взагалі видаляв дописи чи писав апдейти або заперечення, визнання й вибачення. Дуже неприємні відчуття, коли так лажаєш, бо вага слова публічної людини, котра має довіру — інструмент, який може бути як конструктивним, так і знищувальним. 

Взагалі залежність від публічного схвалення в соцмережах (читайте від лайків) — доволі небезпечна річ, окрім реактивності, в нашій фейсбучній та твіттерській бульбашках присутнє явище банальної залежності від схвалення. На кожний продукт знайдеться свій споживач і, відповідно, юзери з тисячами фоловерів можуть керуватись не конструктивним аналізом для формування своїх думок, а запитом від споживача. Споживач щедро віддячить підтримкою у діджиталі, і наш лідер думок отримає потрібне йому пальне для подальшої публічної діяльності. Залишається питання щодо якості такої підтримки, і в що вона може конвертуватись.

Отже: прокачка культури діалогу, цивілізованої дискусії, вміння формулювати зважену позицію (з фактчеком) і застосовувати доречно вагу свого слова — топ тєма. Рекомендую. Як і наполягаю, що в будь-якому конфлікті, який ви от-от почнете спочатку спробуйте застосувати дипломатію, а потім вже війну в разі провалу. Елементарно поцікавитись аргументацією протилежної думки у візаві часто рятує від розколів. Авжеж, за цим далі йде дискусія та велика робота й зусилля над собою. Та якщо ми не хочемо самодурства, єдиний ключ — це розбиратись дійсно по суті, як би важко це не було. 

З вагою публічного слова ясно. Тепер до авторів. 

Де криється загроза розбрату під впливом авторитетів. 

З прямим впливом слів та позицій ясно: люди безапеляційно вірять своїм авторитетам, формують свою думку не розбираючись і споживають готову страву з чужих (нерідко упереджених та хибних) висновків. Які це має наслідки? 

Суспільство — неоднорідне, сформоване з величезної купи груп та спільнот за професійними ознаками, релігійними, географічними, майновими, інтересами тощо. Уявіть свого найближчого друга, котрий робить допис в Facebook з максимально неконструктивною навіть для вас позицією, і через пару годин ви бачите наслідки у вигляді критики, звинувачень і спроб відстояти позицію в дискусії. Але ви чітко усвідомлюєте, що друг помиляється, при цьому він має прихильників, хоча погляди критиків вам більш відгукуються. Як ви будете діяти в ситуації, якщо потрібно буде зазначити свою позицію публічно? Так, мова про публічний принцип стосовно свого найближчого кола. Чи це буде принцип «друзям — все, решті — Закон»? Чи це буде підхід Лі Кван Ю з ув’язненням трьох друзів. Чи готові ми дискутувати і йти на гіпотетичні суперечки й конфлікти з найближчими чи будемо сліпо лояльними до них? Так чи інакше авторитети формують свої бульбашки, теплі ванни та ядро. Це часто називають «тусовка». Ось, черговий журналістський матеріал критикують читачі — та нічого, вони просто нічого не розуміють в журналістиці, і взагалі, нам налили інсайдів з перевірених джерел, та й не важливо, що залізобетонних пруфів немає, я ж чесний журналіст, чому ви не вірите на слово?

Це призводить до того, що відповідна спільнота закривається у своїй бульбашці, тепло підтримуючи одне одного в безумовній любові. Далі відрізаючи себе від решти суспільства і в таких консерваціях максимально культивуються тепличні умови для поглиблення розривів між спільнотами. Якось я натрапив на таку резервацію в коментарях до допису журналіста Гліба Гусєва, де журналістська бульбашка певних видань висміювала мою та Вахтанга Кіпіані критику «розслідування» Ліга.нет про Йосифа Зісельса за авторства Любові Величко. Там спостерігався екстаз змагання більш в’їдливих жартів із взаємним залайкуванням. І такі явища спостерігаються скрізь і повсякчас в різних бульбашках. Часто альянси дуже великі, коли йдеться про стьоб, тролінг чи булінг очевидних більш масових ворогів. Я сам брав участь як у великих кампаніях, так і в «атаках» на конкретні групи. Тоді вважав це правильним. Булінг в соцмережах — взагалі окреме явище, яке, безперечно, посилює розколи, але часом в точковому застосуванні, ймовірно, лише вигнання спроможне спровокувати переосмислення помилкових позицій жертвою.

Інша історія про безумовну підтримку своїх авторитетів. Нещодавно я спостерігав як під дописом із відверто слабким розслідуванням Михайла Ткача про Давіда Арахамію відбувалось коментування в формі од, схвалень та компліментів. Серед коментаторів було немало моїх знайомих журналістів, і я вирішив зіграти в дипломатію та поцікавився про причини такого схвалення в одного з «тусовочки», що коментував. Він відповів мені, що критику щодо перетягувань та маніпуляцій Михайлові висловили в журналістських чатах, але "публічно ми маємо бути солідарні". І ви знаєте, яка несподіванка, буквально через пару тижнів після того Facebook.Memory видав мені мій допис, де я захищаю редакцію «СХЕМ» вочевидь у відповідь на масову критику їх чергового розслідування через брак доказів. І там я кажу, що часто ми маємо знати певну суспільно важливу інформацію, навіть якщо немає залізобетонних доказів щодо її правдивості. Прочитавши допис, я прозрів як же не згоден тепер із собою трирічної давнини. Щоправда, контекст змінився. Тоді якраз був апогей конфронтації влади з усім громадянським суспільством і тут, на цій стороні, ми були достатньо єдині і захищали одне одного від загроз. Сьогодні ж в розпорошеному й атомізованому на «тусовочки» середовищі довіра впала і переконливі докази стали необхідними. Тепер така лояльність колег, окрім демонстрації помилкових бенчмарків молодим журналістам, буде далі відмежовувати від людей, які справедливо не вважають публічні оди на користь неякісних розслідувань відповідальною громадянською позицією. Так і живемо.

Медіа загалом дуже велика проблема з точки зору впливу на суспільство і формування єдності.

Ми не говоримо тут про ті проросійські «змі», які свідомо сіють розбрат в українському суспільстві. Мова про так звані «авторитетні видання», що мають величезний вплив на проукраїнську аудиторію. І тут проблематика широка: від банально прийнятності відвертої джинси на користь антисуспільних покидьків та власного несвідомого інформаційного шкідництва до дуже й навіть свідомого покерфейсу у визначальних резонансних ситуаціях чи очевидних факапах. Чого вартує лише приклад відстороненості редакції «Української Правди» від боротьби за справедливість в справі щодо вбивства Павла Шеремета. Коли суто шляхом своєї впливовості і медійної ваги видання змушує утриматись певні кола від публічної критики редакції за відсутність позиції, а то й підігравання Авакову. Авжеж, багатьом потрібен доступ до впливових медіа, щоби робити власні хороші справи. Приправляємо це системною роботою для нарощування лояльності все більших кіл через різного роду клуби, нагороди, і ось нова прірва між тими, для кого прийнятна мовчазна згода на ув’язнення невинних людей, і тими, для кого це перетин червоних ліній. Хоча непублічно багато хто висловлює свою незгоду, але це невідомо загалу. Так через впливовість авторитетів і стейкхолдерів провокуються нові і нові розколи. 

Ну і врешті вплив грошей. 

Класична рольова модель успішного злодія або корупціонера в Україні вчить нас наступному: вкради побільше суспільних грошей за нагоди, відкупись від Закону, примнож украдене, віддай трошки на благодійність, піар-піар-піар мецената і профіт — ти рукоподаваний легалізований в суспільстві поважний доброчинець. Це прям як «американська мрія» місцевого розливу. І це призводить до того, що такі розпіарені «меценати» як Вася Хмельницький чи Гліб Загорій стають поважними спікерами цілком пристойних заходів, доносять свої викривлені через минулі й теперішні «лайфхаки» життєві мудрості слухачам, котрі не підозрюють про їх відбілену репутацію і потерті епізоди в Інтернеті. Відбувається наслідування поглядів й цінностей, що насправді не формувались протягом вигаданої легенди цих доброчинців, а внаслідок конкретної тваринної гри. Більш допитлива публіка взагалі зробить висновок, що це дійсно робоча схема і в Україні успіх будується саме шляхом злочинів і корупції. Хороший вплив на формування відкритого суспільства демократичних цінностей спричиняє легальність таких рольових моделей! І так, вони не хочуть залишатися в тіні і заспокоювати залишки сумління (якщо є) анонімним фінансуванням хороших справ. Вони раз по раз претендують на визнання і через свій вплив відрізають власні орбіти від тих, для кого неприйнятним є ця очевидна довгострокова шкода суспільству. 

Довгострокова шкода від ґвалтування інститутів Верховенства Права та Репутації — не співмірна із короткостроковою цінністю профінансованих хороших справ такими «меценатами». Бо основоположна річ всьому, що нас оточує — є ми самі. Суспільство. Людина. Все навколо — це результат діяльності людей. І від того, якими ці люди є, залежить світ, який вони будують довкола себе. Відповідно, закладаючи системні помилки через злоякісний вплив на формування поколінь, ми отримуємо суспільство, що ходить колами, роблячи одні і ті самі помилки або невдалі спроби. 

Цієї б проблеми не виникало, якби в нас працював інститут верховенства права і держава забезпечувала справедливість. Якби перед Законом усі були рівні, і держава карала б за злочини. Натомість нашу правоохоронну систему цілком можна хакнути. І тоді ламається логічний конструкт Справедливості, що пов’язує причини і наслідки. Це шкодить всій системі, бо цілі покоління не засвоюють історичних уроків. Не роблять висновків з помилок і суспільство відповідно не стає зрілішим. Людство не дарма протягом всієї своєї історії намагається досягати справедливості і оформлювати теорію права через інститут його верховенства. Та коли цей інститут не працює, лишається тільки камертон Інституту Репутації. Називаючи речі своїми іменами, можна принаймні сприяти залишкам логічного зв’язку справедливості і намагатись калібрувати хід суспільної думки, щоби не втрачати поняття норми. Але і це вкрай важко, коли відбілені доброчинці обкладаються кількома PR агенціями, купують медіа та лідерів думок і можуть маніпулювати публічною думкою.           

Дослідження цінностей різних суспільств показують пряму кореляцію між добробутом та щастям людей із домінуючими цінностями свободи та самовираження. 

Ми відчуваємо це коли гуляємо вулицями міст «західної цивілізації». Інші дослідження кажуть: суспільства, в яких довіра між громадянами вища, показують кращі економічні результати. І не дивно, що бажаний добробут і процвітання корелюють із суспільними цінностями відкритості й довіри якраз через результат від сотень тисяч утворених якісних об’єднань. Бо як ми вже з’ясували, якісні об’єднання вимагають цієї ціннісної синхронізації і внаслідок тісної взаємодії дають найкращі командні результати в абсолютно усіх сферах життєдіяльності людей.

Політики не з’являються міфічно нізвідки. Українські флагмани підприємництва, культури, спорту, науки, журналістики й національні лідери походять з нашого ж українського суспільства. Ці люди є «вихідцями» із народу так чи інакше. Вони тут виростають, дорослішають, будують своє життя по сусідству, переживають одні і ті самі суспільні події, перебувають з нами всіма в одному інформаційному та культурному полі. І на абсолютних значеннях вони мають пряму кореляцію із домінуючими цінностям та поглядами суспільства. За винятком ситуацій, коли на лідерські ролі ми залучаємо когось з-зовні, наприклад з діаспори. Пригадайте публічну політику Уляни Супрун і те, який новий рівень вона показала. Ми всі з вами це схвалювали, бо розуміли — це і є ті високі стандарти, які хотілось би, щоби домінували в нашому суспільстві. 

Отож, єдність суспільства на фундаменті спільних цінностей — найважливіший елемент для успіху суспільства. 

Як для розвитку, так і для подолання викликів і загроз. Щоби вступати в ефективні команди і викладатися на повну без втрати фокуса через недовіру ми маємо мати певність в своїх однодумцях. Відчувати, що між нами немає прірв, що наші погляди й цінності спільні, а наші принципи й підходи схожі. Вступати в команду не переконавшись у синхронізації опорних точок — це ризик, що не тільки загрожує партії, але й всім її гравцям. І направду в сьогоднішньому різноманітному й складному світі дуже й дуже важко знайти ідеальне поєднання однодумців. Немає ідеальних людей. Всі ми — різні. Ми маємо різні життєві передумови для формування наших цінностей. Багато наших переконань, що формують нас як особистостей, лишаються з нами до кінця. Проте не рідко протягом свого життя, розвиваючись і здобуваючи новий досвід і знання ми усвідомлюємо, що раніше непорушні догми більш не актуальні для нас. Ми здатні до перегляду своїх позицій, принципів та цінностей. І не забуваймо, що всі люди не застраховані від помилок. Ми помиляємось фундаментально і отримуємо наслідки на роки. Ми можемо помилитися в банальному побутовому питанні й виправити помилку швидко. Помилятися та змінювати свою думку або погляди — це цілком нормально. Робити висновки і оновлення власної операційної системи — показник зрілості, а здатність сигналізувати про такі оновлення — дуже важливий засіб синхронізації між людьми.

Ми вже зʼясували, приводів розсинхронізуватися, спалити мости, посваритися, — більш ніж достатньо. І коли причина роздору дійсно конструктивна, коли всі засоби продуктивної дискусії не спрацювали, — люди все ще можуть лишити повагу до іншої думки, при цьому залишившись при своїй, хоч це і рідкість, бо обом сторонам треба мати високий рівень емпатії, інтелекту, культури та зрілості. Сьогоднішні обставини частіше зумовлюють в конфронтації повне припинення «дипломатичних зв’язків». І це теж нормально, всі люди мають право на власну думку, погляди і помилки. Склеїти усе суспільство на базі усіх точок зору — неможливо. Але кожного разу, коли ми з'ясовуємо, що були неправі в конкретній суперечці або приходимо до того, що протилежна думка таки має рацію, то, по суті, розбіжності зникають. Проте, аби вичерпати конфлікт та відновити порозуміння лишається найважче — визнати власну помилку чи перевагу візаві. 

І ось тут, на мою думку, найбільш пріоритетний bottleneck [найбільш вразливе місце, — прим. ред.] українського суспільства для подальшого нашого розвитку. Ми маємо навчитись визнавати власні помилки та перевагу (правоту, лідерство) інших, маємо навчитись сигналізувати про зміну власних думок і поглядів. Цей надзвичайно простий і природний крок дається нам часто дуже важко. Є думка, що таке визнання — це демонстрація власної слабкості, проте це абсурд. Ба більше: спроможність критично подивитись на себе і не замкнутись в полоні гордості чи его — це прояв сили. Сила — усвідомлена здатність відкидати упередження та емоції, користуватись інтелектом повноцінно та комплексно й відсторонено дивитись на речі. Уявіть лише скільки спалених мостів між людьми можна було б відбудувати, якби кожен знайшов в собі сили визнавати? Кожне таке відновлення зв’язків — нова соціальна ланка. Це подолання +1 розбіжності між двома елементами системи. Визнання — інструмент, який лагодить цивілізаційні розриви і синхронізує два різні світи в один у кожному конкретному аспекту конфліктів, які відбулись раніше. Кінець кінцем, така синхронізація дозволяє знайти більше справжніх однодумців в кожній новій команді. А це значить побудувати ще більше єдиних і якісних спільнот. Визнання дозволить ще більше знайти спільних знаменників між спільнотами, від яких можна буде відштовхнутись всьому суспільству задля кооперативного результату.

І це не панацея і спрацює лише в разі самосвідомої оцінки конфронтацій. Проте і цього вже буде достатньо для того, аби стати більш монолітними. І авжеж визнання — це не амністія чи виправдання, а сповідь, яка допомагає не втрачати адекватність суспільства.

Пригадайте, з яким захопленням й подяками суспільство в соцмережах зустрічає визнання власних помилок різними компаніями через зашквари, коли пишуться дійсно свідомі позиції, розриваються контракти із токсичними підрядниками чи блогерами, речі називаються своїми іменами. Це природньо, що в суспільства є запит на домінування адекватної реальності і це сприймається як гідний і сильний крок. Менше публічних прикладів є в контексті визнання переваги. Це в більшості приватні історії, коли в пошуку рішень нами керує не логіка та конструктивний підхід, а власне его. І потрібно попри все отримати перевагу й ухвалити саме власну пропозицію. Ще спекотніше, коли зіштовхуються пасіонарні особистості з-поміж активної громадськості. Амбіції, лідерство, его — важливі елементи для розбудови спроможного суспільства. Проте дуже важливо не втрачати голову через «величину» власної персоналії, забуваючи кінцеву мету — суспільні дивіденди. Дуже влучно сьогодні щире лідерство описує Жадан: 

...любити — це значить бути для всіх, вірити — значить уміти вести за собою…

Коли свідоме й щире лідерство служить суспільним інтересам — визнати перевагу іншого в потрібний момент, «полюбити іншого», — це докласти вагомий внесок у спільний результат. Не провокуючи черговий конфлікт, лишатись монолітною командою. Найкраще розуміють це люди з неформальною роллю «другої скрипки» в командах. 

Вміння визнавати спрощує життя в усіх сферах, в повсякденні, в побуті. Воно дозволяє рухатись далі, перегортати сторінку не відволікаючись на зайве, відкривати нові можливості, користуватись старими, бути гнучкими. Авжеж тут теж можуть бути зловживання: коли систематичні помилки і шкода прикриваються постійною спокутою — так не працює, треба щось робити із цією систематичністю.

Уявіть собі вільне і солідарне суспільство, яке ставиться з повагою до думки іншого, вміє вести діалог, критично оцінює себе й визнає власні промахи. Суспільство, де кожен його елемент на всіх рівнях може будувати довірливі кооперації і примножувати здобутки через якісні зв’язки. Ідеалістично й недосяжно, проте сам лише орієнтир вже системно впливає на суспільний добробут і спроможність. 

Усі західні цивілізації пройшли цей шлях дорослішання, цінування діалогу й солідарності. Наше суспільство в силу різних історичних обставин часто втрачало наслідувальність та інституційну пам’ять від попередніх поколінь. Проте вже 30 років ми будуємо свою новітню історію. Вже понад 8 років у вільній країні. І ми несемео й відчуваємо відповідальність за власне життя й майбутнє. Люди кажуть, щоб змінити щось, потрібно почати із себе. Ця колонка — спроба підкреслити, що цей принцип як ніколи доречний в описаній проблемі. Навчімося визнавати. Я, ти і кожен з нас. І кумулятивно — це стане поступом для нас усіх.

Епілог.

Нова війна дала імпульс до возз’єднань колись спалених мостів. І підсвітила ще одну надважливу здібність, якої потребує наше суспільство. Це вміння вибачати. І це абсолютно інша історія, якій, ймовірно, знайдеться час в новій колонці.