«Хоч і добрий чоловік, але ж москаль». Фрагмент із книжки «Перемагати українською» Ольги Дубчак

Видавництво «Віхола» презентували книжку кандидатки філологічних наук та головної редакторки видавництва «Віхола» Ольги Дубчак «Перемагати українською», у якій авторка пояснює, як працює мова ненависті та любові і як варто називати росіян. 

Нижче знайдете фрагмент з книжки. А всю працю читайте за посиланням. 

Заходжу одразу з козирів, тобто з народної творчості. Як ви можете бачити, в назві параграфа — приказка. А щоб стати прислів’ям або приказкою, мовній одиниці треба подолати тривалий шлях формування. Дуже тривалий шлях. Тобто якщо ви хочете, щоб слово воля потрапило в прислів’я або приказку, це означає, що воно має жити вашим народом протягом певного періоду часу, щось для нього впродовж цього періоду важити й зрештою вилитися в певне сакральне значення, яке буде зрозумілим на кілька століть уперед. Воно має зайти в мовну свідомість. Москаль дуже, ну дуже впевнено зайшов у мовну свідомість українців і міцно закріпився в народній творчості, з якої, власне, ми й черпаємо знання про нього. Мудріше за народ про москаля не скаже ніхто, бо народу таки перепало від цієї нечисті за всю історію. Сама назва москаль від початку образливою не була. Так називали жителів Московії (Московського царства), які, убогі, аж до XVIII століття не могли визначитися із самоназвою, тому казали на себе «православний». Для українців, угорців, поляків, литовців і навіть білорусів таке самовизначення було ні про що, тому вони називали етнічно неприкаяне населення відповідно до території його проживання москалями. Ще в москалів була претензія на самоназви «руський» і «русич» (загалом вона й зараз присутня), але то в них одвічне хворобливе зазіхання на чуже.

Чому не можна називати росіян руськими? 

Бо руський— це той, що з Русі. Ми з вами маємо значно більше підстав називатися руськими, ніж московити. Що росіянам справді вдається найкраще— то це підміна понять. Пригадайте: не так давно ми згадували про те, що убогі не мали своєї самоназви до XVIII століття. Вдумайтеся, будь ласка. До. Вісімнадцятого. Століття. Можливо, ви не розумієте. Тож я уточню. У вісімнадцятому столітті: 

І росіяни отримали самоназву. Племена в Новій Зеландії мають самоназву від першого століття нашої ери, а названі з нашого широкого плеча москалями не мали її до приходу великого царя. Нічого дивного, у них же все залежить від царя, навіть якщо він плюгавий президент. Спроби росіян примазатися до Русі— жалюгідні, однак не варто допомагати їм, називаючи їх руськими. Вони не руські, вони— росіяни. Це їхній вирок на все подальше життя. 

Згідно з історичними фактами, вперше слово москалі щодо «православних» ужили поляки, бо називати москалів «руськими», як ті хотіли, щось якось не повертався язик. До речі, якщо зараз вам хочеться називати їх «руськими» або ви вже помилково робите це,— знайте, що ваш український язик теж має не повертатися. До Русі й руськості москалі мають такий самий стосунок, як Борис Джонсонюк до пирятинських біляшів. Не робіть їм приємне, а одеській бабусі— нерви. Ви ж знаєте, які вони ласі до чужої історії, тож буряк їм у дишло, а не «руських». З плином трагічної для нас історії обставини змінилися, Україна ввійшла до складу Російської імперії, і слово москаль набуло нового значення. Від кінця XVIII століття так почали називати російських солдатів, яких тоді (як і зараз) було ну дуже багато. Їх розміщували на «постої» в українських селах і містах, вони мешкали в українських хатах, харчувалися українськими варениками й несли свою русскую удаль як могли: пиячили, трощили українське майно, зваблювали й ґвалтували жінок— та, власне, нічого аж такого принципово відмінного від того, що роблять зараз. Але зараз вони прийшли з війною, а тоді їх відправляли на наші землі з «мирною» імперською метою. Тож нічого дивного в тому, що оці безпосередні й неймовірно братські контакти українців і москалів якнайповнішою мірою відобразилися в українській літературі. Бо література покликана розкривати злободенні питання, які лягають на долю народу. Це було якраз те трагічне питання, що й до сьогодні відгукується болем. Думаєте, «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі чужі люде, роблять лихо з вами»— це в Тараса Григоровича просто від бурхливої фантазії? Та де там. В українській класиці ХІХ століття загалом складно знайти письменника, який не присвятив би цим доблесним росіянським воїнам своєї художньої уваги. Бо це боліло й болить. Якщо ви зацікавилися, як образ москаля прописаний в українській літературі, то раджу починати з Івана Котляревського і його п’єси «Москаль-чарівник». Далі переходьте до Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребінки, Івана Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Анатолія Свидницького, зупиніть мене, та ні, не зупиняйте й самі не зупиняйтеся. Про Тараса Шевченка не уточнюю, бо не бачу сенсу: в нього для означення цих організмів іншого слова, крім як москалі, в принципі не було. Про українську літературу, яку ви зараз, поза всяким сумнівом, перечитуєте з категорично іншим підходом, ніж у школі, я згадую не для красного слівця. Так я намагаюся вказати, що слово москаль у той період часу для українців було наділене негативним значенням «російський солдат». І саме в ній, літературі, образ цього солдата виписаний якнайдетальніше і, що вражає найбільше, якнайактуальніше для нас сьогодні. Народна творчість теж не пасе задніх. У ній є дуже красномовні приказки, як-от пустити москаля (себто збрехати), і прислів’я: — Тату, чорт у хату лізе! — Нехай! Аби не москаль! 

А ще я чула, що москалями в багатьох українських містах і селах називають тарганів! Навіть не знаю, чи це треба пояснювати. Однак у нашій з вами сучасності слово москаль майже втратило свої негативні конотації. Особисто я вважаю це образливе прізвисько найнеобразливішим з усіх, які в нас для цього псевдонароду є. Можливо, я помиляюся, але хто ми такі, щоби сперечатися з філологічним чуттям? Старші люди й Свята Галичина ще трохи вживають його в значенні «неприємне людоутворення», але загалом тенденція до нейтралізації детектед. Це не добре й не погано, це— нормально. По-перше, слова змінюють свої значення відповідно до історичних потреб. Ми не називаємо зараз москалями лише тих, хто живе в Москві, та й російськобурятсько-удмуртський солдат для нас трохи не москаль. Такі реалії. Це не страшно, бо в нас є купа сучасних назв для достатньої русофобії. Але знаєте, що тішить? Що загалом для нас нейтральне прізвисько москаль для них— образливе! Вони реально ображаються, коли їх називають москалями, до того ж робили завжди. Чи це не прекрасно? Це фантастично. І наостанок ще фантастичнішого народного: А багато було людей у церкві? — Людей, мамо, не було нікогісінько, тілько самі москалі.