Хороші росіяни сибірських лісів: Їсти, молитися, вбивати

Щоразу, як мені приходить запрошення від закордонного культурного фонду, медіа чи інституції із пропозицією приїхати на програму, взяти участь у дискусії чи розповісти у рамках певного проєкту про українське книговидання чи культуру в часи війни, я пишу листа з подякою. І після стандартних формул ввічливості ставлю те саме запитання: чи будуть росіяни? Здається, я повторюю цю фразу так часто, що її можна вже не перекладати, а транслітерувати. Впізнавана формула, постійне місце, як топоси у середньовічних рукописах. Тільки от це питання не риторичне, і я готова пристати на пропозицію лише після категоричного «ні, ніяких росіян». 

На початку червня я була на програмі від Фламандського культурного фонду у Фландрії. Пояснюючи свою категоричність організаторам, у перший вечір почала розповідати про численні заборони, утиски і те, як російська культура не перше століття легітимізує свою агресивну політику в очах світу. На що Дієго, один з організаторів програми, відповів: жодних проблем, ми чудово тебе розуміємо, фламандська література теж часто змушена виборювати своє місце поміж великих імперських традицій. Якщо розуміють фламандці, чому ж так часто не усвідомлюють французи, німці або й американці? Гадаю, вся справа у рівні переосмислення та усвідомлення власної традиції як імперської або, навпаки, тієї, що була під впливом імперії. Нарешті, у читацькій оптиці, яку завжди варто «протирати». 

Розділяти російську культуру, російські ідеї та імперську, експансивну політику – очевидна наївність та недалекоглядність, і ми це вже знаємо. Та чим заважають романи про хороших російських борців за свободу та проти всього поганого чи бодай ескапістів, написані американцями чи французами? Чому Елізабет Ґілберт довелося таки відмовитися від ідеї публікувати роман «Сніжний ліс» (The Snow Forest) про родину самітників у сибірських лісах? 

О, в мене є для вас відповіді. І в них ідеться про мітологію, яка формується навколо кожної впливової книжки, про образи, які постають і закріплюються у свідомості читачів. Про підсвічування конкретної культури у часи, коли ця культура є потужним ідеологічним інструментом агресії.

Романтизація. Перший небезпечний тренд, який задає цей роман, — романтизація життя у російській глибинці. Ми всі бачили відео про те, як росіяни крадуть унітази, шафи, алкоголь — все, що можна вивезти і відправити додому поштою. Навіть камери чи відеоняні, які видаються їм декоративними елементами інтер’єру. Тому українці довгий час могли спостерігати за побутом звичайної бурятської родини — ніхто не готував нас до таких реаліті-шоу, от правда. 

Сюжети російського регіонального телебачення, з яких ми сміємося, тримаються на трьох стовпах: дерев’яний туалет на вулиці, у якому хтось спробував потонути, пожежа, яку влаштували самі пожежники, пакет пельменів/квитки в цирк, що їх принесли родині ліквідованого росіянина замість обіцяної компенсації. Такою є реальність. 

Але, судячи зі слів Ґілберт і книгарів, у романі йдеться про життя на лоні природи, бажання відкинути вигоди цивілізації не тому, що їх просто немає, а для того, аби розвиватися духовно і протистояти спокусам світу. Така собі суміш Джона Кракавера «У дикій глушині» і Генрі Торо «Волден, або Життя в лісах». Ці автори пишуть про нову форму аскези, переосмислюють середньовічну ідею впокорення тіла заради духовної чистоти, єднання з природою, яка романтично протиставлена цивілізації. Хочеться додати голосом Панаса Мирного: «Місто дівчину зіпсувало». 

Ескапізм і спроба вислизнути з чіпких лап консюмеристського, бездушного світу — ідея, що повторюється у різних книжках Елізабет, включно із найвідомішим романом «Їсти, молитися, кохати». Тільки от на цей раз противагу капіталістичному західному світу вона шукає не в Індії, а в сибірських лісах. Логічно я собі це можу пояснити: автори часто обирають невідому, умовно екзотичну для них територію, а далі намагаються побачити цей світ без орієнталістського western gaze, не накидаючи чужому краю сітку західних цінностей і понять, як це робили свого часу Редьярд Кіплінґ чи Майн Рід. 

Ймовірно, Індія видається письменникам вже надто часто повторюваною темою (від «Шантарама» Ґреґорі Девіда Робертса до романів Арундаті Рой), тож Елізабет вирішила пошукати інші варіанти. Та помилилась із вибором. Російська культура, навіть у глибинці, не є екзотичною альтернативою. Ідеться або про культуру пригноблених народів, або про ту саму імперську візію, яку транслюють інтелектуали з Пітера чи Москви. 

Зняття відповідальності. Елізабет задумала цей роман ще у часи пандемії, а надихнула її реальна родина сибірських відлюдників Ликових. Трохи історії, що допоможе дослідити глибини російської душі. Наприкінці ХІХ століття старообрядці, тікаючи від гріхів великого міста, заснували невелике селище Тиші. Тишці відкинули грошову систему і повернулися до натурального обміну хутра й риби на «сіль і залізо». У 1929, коли колективізація дісталася й Тиші, старообрядці переселилися вище, у гирло річки Каїр-су. У 1945-му їх знайшли військові топографи, і виявилося, що мешканці не чули навіть про Другу світову війну. Тоді рід Ликових знову змінив місце проживання, і вже втретє їх виявили геологи в 1978-му. 

З’явилася серія публікацій у медіа – про родину дізнався світ. Це не так нова робінзонада, як історія типових мешканців найбільшої країни світу, які свідомо відокремилися від світу, відмовилися брати участь в глобальних політичних процесах, герметизувалися і зосередилися на своїх маленьких життях. Хата скраю, коли цей край вже так далеко, що дістатися туди можуть хіба геологи. Чи ізоляція є гріхом родини Ликових? Аж ніяк, там своїх проблем вистачало: від домашнього насильства, тиранії, відмови давати освіту дітям до вбивства родичів і крайніх форм патріархату. 

Але для мене тут очевидні паралелі із сучасними росіянами, які відмовляються знати, що відбувається у світі, позиціонують себе як маленьких людей, далеких від політики, ізолюються і зосереджуються на родинному житті, тобто всіляко уникають відповідальності. Так, знову маємо міт маленької людини, яка обирає найзагальніші уявлення про світ. 

Справжні хороші росіяни. Образ природної, незіпсутої людини оспіваний літературою від часів античності, якщо не раніше. Це і вольтерівський Простак, і руссоїстська дитина, і навіть дикун Джон у Гакслі. «Сніжний ліс» не про одну природну людину, а про цілу спільноту, таких собі незгодних, і неважливо, вони у Сибіру чи на Фолклендських островах, як у романі «Який чудесний світ новий!» Гакслі. Якщо російські ліберали себе дискредитували, то, ймовірно, справжні росіяни існують десь у сибірських лісах? Можливо, такі герої можуть допомогти сформувати оновлену неагресивну Росію, яка заповнить безмежну лакуну на місці Росії теперішньої? Ні, не можуть. Чому? 

Наприклад, тому що відомі випадки, коли прототипи героїв, тишці, припиняли годувати старших людей або «зайвих» дітей, і ті помирали з голоду — а це цілком вписується у концепцію людожерської Росії теперішнього. Не певна, що саме цьому епізоду знайшлося б місце у романі Ґілберт. Ізольована, герметична спільнота у романах майже завжди є або зменшеною моделлю, або альтернативою суспільству. 

Судячи з описів книжки на сайтах книгарень, у романі йдеться саме про ідеалізацію, альтернативу зіпсутому світові. Так, героїня, вчена-лінгвістка, яку відправляють дослідити поселення відлюдників, відкриває у цій «небезпечній і прекрасній дикій місцині» світ, що є «навіть дивнішим і дивовижнішим, ніж вона могла очікувати». На думку спадає «Історія твого життя» Теда Чана і весь асоціативний ряд: не нав’язуй іншому свого бачення, цінуй розмаїття. 

Реклама регіону. Тури місцями улюблених романів, постійні паломництва в Індію під впливом уже згаданих романів «Шантарам» та «Їсти, молитися, кохати» — напрочуд популярна практика. Тих, хто втомився від традиційних екскурсій Лондоном, водять місцями, де бував Гаррі Поттер. А в Новій Зеландії вам обов’язково запропонують відвідати хатинки гобітів. Література є потужним двигуном для регіонального туризму. 

У рекламних дописах про новий роман Ґілберт обіцяють «чудові, чарівні екстремальні умови сибірської тайги» та пригоди у «незайманій, дикій місцевості». Це ж майже готовий туристичний проспект! Чи хочемо ми, аби агресивний сусід заробляв ще й на туризмі? Вочевидь, ні. 

Роман «Сніжний ліс» міг бути черговою реплікою у тривалому полілозі про російську культуру. Її розмаїття, цікавість, екзотичність. Він міг запропонувати європейському читачеві образ іншого росіянина, несхожого на тих, які влаштували різанину в Бучі. Нарешті, стати новою робінзонадою або й рекламою регіону. На щастя, не став завдяки активності українських читачів, а ще тому, що Елізабет Ґілберт таки дослухалася до нас.