«Ми всі перетворилися на Настю»: рецензія-розбір документальної драми «Терикони» Тараса Томенка

Автор:
Станіслав Тарасенко
«Ми всі перетворилися на Настю»: рецензія-розбір документальної драми «Терикони» Тараса Томенка

З 19 жовтня у кінотеатрах стартувала українська документальна драма «Терикони» режисера і сценариста Тараса Томенка («Будинок Слово») — пронизливий фільм про життя у (при)фронтовому Торецьку і його маленьких дітей, які стали заручниками бідності та війни. 

У невимовно красивих кадрах, знятих оператором Михайлом Любарським («Люксембург, Люксембург»), зафіксоване вкрай несправедливе життя найменш соціально захищених верств українського суспільства. Діти збирають металобрухт, варять картоплю, закуповуються у секонд-хенді, колядують, проводять час на сміттєзвалищах і в кар'єрах, сидять у TikTok, плачуть через війну, бавляться і сваряться — і від усього цього неможливо відвести очей. Саме життя нападає на глядача у «Териконах» — і це життя розбиває серця.

У «Териконах» дві головні переваги — це документальний сюжет фільму (будні, сприйняття світу і непідкупна природність багатостраждальних дітей Донеччини) та високохудожня подача матеріалу (деякі сцени стрічки на кшталт купань на будівництві чи співів під зоряним небом буквально зачаровують під час перегляду). 

У найкращих традиціях великого бенгальського кінокласика-гуманіста Сатьяджита Рая та його культової «Пісні дороги» (1955), «Терикони» мають очевидні моральні та естетичні цілі — вони намагаються (і у них це цілком виходить!) змусити глядачів задуматись про гірку долю героїв фільму, але також і насолодитись красою Донецького регіону. 

Чому ці діти приречені на страждання? Як така багата та красива земля перетворилася на руїни? Коли ж припиниться вся ця бідність і нарешті завершиться війна («Як мене поховають, так і заплатять», — каже один із небагатьох дорослих у «Териконах»)? Подібні питання не залишають глядачів — і вони йдуть саме від серця, а не від розуму. «Терикони» — глибоко емоційний фільм, який грає на глядацьких почуттях.

Про мораль та естетику «Териконів» режисер Тарас Томенко говорить прямо, згадуючи вислів Федеріко Фелліні про те, що кінозал проливає на глядачів світло, а не темряву, і цитуючи слова Альфреда Гічкока про те, що «в художньому кіно режисер є богом, а в документальному — Бог є режисером» (у зв'язку з цим згадується цитата з самих «Териконів», коли стара бабуся запитує дітей: «Звідки вас стільки?», а один із діточок жартома їй відповідає: «Від Бога»). «Терикони» пройняті надією, вони прагнуть шукати і віднаходити красу навіть у найстрашнішому мороці бідності і війни.

«”Терикони”, — каже Тарас Томенко, — це метафора; само по собі слово означає шлак, з якого зібране все цінне». Донеччина у фільмі виглядає спустошеною землею, страшним безвихідним чистилищем, у якому зайві 40-50 грн здаються справжнім скарбом, а свіжозварена картопля — вишуканою стравою. Важко дивитися «Терикони» без сліз — особливо, коли діти самі розповідають про свою долю. Але тут навіть і слова непотрібні! Достатньо просто подивитись у бездонні очі цих підлітків, щоб оцінити всю глибину їхніх страждань.

І які ж це діти! Харизматичні, зухвалі, винахідливі, самостійні, заповзятливі. І, звичайно ж, нескінченно наївні у своїй простоті. «Де ви зареєстровані?», — питає 14-річну Настю, головну героїню фільму, працівниця паспортного столу. «У “Вайбері”», — щиро відповідає Настя. Краще за цих дітей ніхто про війну та бідність вам не розповість. 

Коли та ж Настя пояснює на камеру, що «війна — це... це стрілянина», у тебе відвисає щелепа від того, наскільки пронизливо правдивою і страшною є ця, здавалося б, проста думка.

Тарас Томенко звертає увагу, що для східних регіонів України війна триває вже ціле десятиліття. Просто заговорили про цю війну, «повсюдно її помітили», як каже Томенко, лише 24 лютого 2022 року, проте для таких дітей, як Настя чи Сєня вона триває нескінченно довго. Занадто довго. Але тепер ми вже ніяк не зможемо заплющувати на неї очі. Тому що сьогодні «ми всі перетворилися на Настю» — як підсумовує режисер.

Матеріали, опубліковані у розділі «Колонки», представляють думку автора чи авторки і можуть не збігатись із думкою редакції онлайн-медіа «Свідомі».