Радянське безпам’ятство про Бабин Яр: антисемітизм чи слабкодухість?

«Близько 19:30 учасники недозволеного мітингу розійшлися за вказівками міліції», — писав у 1966 році функціонер комуністичної партії Алєксандр Ботвін у своєму звіті про неофіційний комемораційний захід у Бабиному Яру. 

А от Ізраїль Клейнер, учасник подібної акції у 1969 році, інакше описував дії міліції та КДБ: «Майор замахав руками, і міліціонери кинулись у натовп — порядкувати. Зламаний, потолочений вінок викинули з майданчика, він розпався на шматки. Сексоти тицькали пальцями на довколишніх і лементували: ’’Ось цього затримайте, товаришу сержанте! Він хуліганив!”»

Радянська влада придушувала неофіційну пам’ять про знищення нацистами у Бабиному Яру десятків тисяч євреїв. Чому? Здавалося, вся легітимність Радянського Союзу будувалася навколо міту «вєлікої атєчєственої» та боротьби проти нацизму. 

Водночас це не заважало комуністичній партії приховувати нацистські злочини проти радянських євреїв. Результати цієї політики маємо і досі: оскільки за радянських часів меморіальний комплекс не розбудовувався, а за часів незалежності України не вистачає грошей на культурну політику, то цю нішу зайняла приватна ініціатива. 

Але які були причини цієї політики?

Більшість авторитарних режимів послаблюють свої репресії тоді, коли існує зовнішня загроза їхньому існуванню. Вони шукають союзників серед своїх вчорашніх жертв, аби вижити. Сталінізм у Другій світовій — не виняток. 

Для цього є як кількісні, так і якісні докази. Якщо на початок німецького вторгнення в СРСР у таборах ГУЛАГу було 2.3 мільйони в’язнів, то на 1944 рік їхня кількість складала 1.2 мільйони. 

Саме тоді радянські пропагандисти зробили ставку на підконтрольний націоналізм. Протягом 1942 року державне видавництво української РСР опублікувало серію книжок «Наші великі предки» про персонажів історії України: від Данила Галицького до Івана Франка. Подібні процеси відбувалися і у ставленні радянського режиму до євреїв. 

Радянські євреї організували Єврейський антифашистський комітет, видавали газету мовою їдиш та представляли радянських євреїв у міжнародних відносинах. Для держави це був інструмент пропаганди. Натомість для радянських євреїв створення такого комітету було великим досягнення, адже інші національності не мали подібних формацій. 

Водночас на кожну поступку і дозвіл влада йшла лише після серії відмов та заперечень. Після відкриття радянських архівів стало відомо, що організація від свого заснування перебувала під постійним контролем та критикою, пише спеціаліст зі східноєвропейської єврейської історії Шимон Редліх. Зрештою, після завершення війни, режим почав відмовлятися від поступок.

Очолював комітет режисер Соломон Міхоелс. У січні 1948 року агент радянської спецслужби Владімір Голубов підштовхнув Міхоелса поїхати в Мінськ. Справжня мета — вбивство єврейського драматурга. 13 січня тіла Міхоелса та Голубова знайшли біля їхнього готелю в столиці білоруської республіки. Нібито, їх переїхала вантажівка; справжня причина смерті залишається невідомою. Міхоелса поховали з почестями, після чого інших учасників комітету репресували. 

Цього виявилося недостатньо, тому силовики організували ще одну показову акцію — так звану «справу лікарів». У 1951-1952 роках вони створили антисемітську теорію змови. Згідно з нею, євреї, які працювали в елітних радянських лікарнях, цілеспрямовано труїли партійну верхівку. Публікація цих заяв у державній пропаганді спричинила хвилі антисемітизму. Проте незабаром Сталін помер, і кампанію згорнули.

За таких обставин про меморіалізацію Бабиного Яру не йшлося. Проте хрущовська лібералізація підштовхнула людей різних національностей до того, аби захищати свої права. У випадку євреїв, цьому сприяло утвердження Держави Ізраїль. 

Але на противагу цим процесам, існували й інші. Радянська репресивна система не зникла. Силовики далі намагалися визначати, що допустимо у СРСР, а що заборонено. До того ж саме у післясталінські часи починає формуватися героїчний культ перемоги у «вєлікой атєчєственой». У цьому культі є місце «невідомому солдату», «великим полководцям», «завзятим партизанам» та «вбитим комуністам». Ці міти не здатні дати відповідь на запитання — чому німцям вдалося захопити Київ. 

Протистояння цих трендів визначило події наступних десятиліть. 

Прикладом слугує історія Діни Пронічевої. У переддень розстрілу вона дізналася про німецький наказ: всім євреям 29 вересня прибути на ріг вулиць Мельникова та Дегтярівської начебто для переселення. Це було пасткою, аби зібрати київських євреїв у Бабиному Яру та розстріляти. Проте Пронічевій вдалося вижити та втекти. У 1946 році вона свідчила про це у трибуналі в Києві. Її свідчення були зафільмовані, проте потім запис зник. У 60-х роках вона знову розповіла про побачене, проте і цього разу свідчень не лишилося. 

Водночас радянська влада намагалася створити власний ритуал пам’яті. Ось як це описує Ізраїль Клейнер: «Щороку в цей день [29 вересня — прим. ред.] в Яру провадять офіційний мітинг під егідою КДБ. Він завжди відбувається у робочий час і кожного року починається об іншій годині, при чому цю годину тримають у таємниці. Таким чином уникають великого скупчення людей».

На мітинг приходили співробітники служби у цивільному та активісти партії з сусідніх заводів. Вони клали кілька вінків, присвячених «загиблим радянським громадянам» — без згадок про те, що загиблими були здебільшого євреї. 

Офіційні мітинги відбувалися у робочий час, що унеможливлювало участь «сторонніх осіб». Натомість неофіційні відбувалися ввечері біля «каменю» — обеліску, що був встановлений у 1966 році. 

Навіть поява пам’ятника «жертвам фашизму» була зумовлена недержавною активністю. На 25 річницю розстрілів у яру відбулася велика неофіційна акція. До неї долучилися не лише єврейські активісти, а також український активіст Іван Дзюба та радянський дисидент Віктор Некрасов. Після цього партія відчула потребу перехопити ініціативу. 

Так з'явився «камінь». Зараз на його місці пам’ятник, встановлений у 1976 році. Але не кращий, адже присвячений «радянським громадянам і військовополоненим солдатам і офіцерам радянської армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру». Ні слова про євреїв. 

Лише розпад СРСР уможливив пам’ять про одне з найважливіших місць Голокосту.

Можна знайти десятки пояснень, чому радянський Бабин Яр — це місце вбивства анонімних «радянських громадян». Наприклад, на це впливав арабо-ізраїльський конфлікт. У 1967 році, після початку Шестиденної війни, СРСР розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем. 

До того ж партія боялася будь-якої опозиції: загальнодемократичної, української, російської, а значить і єврейської. Зрозуміло і те, що партійна верхівка була травмована першим роком нацистського вторгнення і боялася усього, що нагадувало про цю поразку. Але це не змінює факту — комуністи замовчували злочини нацистів. 

У Бабиному Яру німці вбили не лише євреїв, проте такий аргумент призводить до релятивізації Голокосту. Кожен розстріляний заслуговує на пам’ять. Зараз це відбито на ландшафті яру: є пам’ятні знаки євреям, вбитим українським націоналістам, ромам, військовополоненим, пацієнтам психічної лікарні. 

Проте це різноманіття не має відволікати від того, саме євреї були головною ціллю для нацистів. А радянське безпам’ятство мусить слугувати уроком: треба визнавати всі сторінки власної історії, приємні та травматичні.