Розбудова українського півдня: які цілі переслідували росіяни та чому був знищений Великий Луг?

Російська пропаганда стверджує, що до приходу імперії на цих теренах була пустка, однак це неправда. До Середньовіччя тут мешкали половці, а в Криму — кримські татари. Мешканці регіону займалися землеробством та скотарством. Ще одна особливість регіону — вихід до двох морів, що відкривало шляхи для судноплавства.

Свідомі розповідають про те, яким був південь до приходу російської та радянської влад та ключові моменти розбудови українського півдня.

Прослухати матеріал:

Історик, викладач Запорізького національного університету Сергій Білівненко у коментарі «Свідомим» розповідає, що український південь — це досить широкий регіон, який сягає низки областей — Запорізької, Херсонської, Миколаївської й Одеської. Фактично він сягає від сучасного Маріуполя до сучасного Буджаку, що в Подунав'ї.

Існує міт, що до приходу Російської імперії на півдні була «пустка». Однак це не так. Як пояснює Сергій Білівненко, до російського приходу у 18 сторіччі на півдні України існувало Кримське ханство. А також були такі міста як Очаків, Ізмаїл, Хаджибей (на його місці зараз сучасна Одеса) тощо. Ці міста були як багатонаціональними, так і поліетнічними — у містах жили, серед інших, вірмени, євреї та греки.

Іншу частину сучасного півдня Україні, нижче сучасного Запоріжжя на правому березі Дніпра, займало Запорозьке козацтво. Козаки жили в зимівниках та займались господарством, у час коли не було військових дій. 

«Ця теза про дике поле з'явилася з європейської традиції називати диким полем ті території, де проживали кочові народи. Хоча південь був постійно заселеним. Ще до Середньовіччя у цьому регіоні мешкали половці», — каже історик.

Згодом Російська імперія перемогла Османську імперію у війні в 1768-1774 роках, після чого південь України та Крим відійшли до Російської імперії. Так на цій території утворилися Таврійська, Новоросійська та Катеринославська губернії.

Після того, як південь перейшов під владу Російської імперії, тут почали будувати такі великі міста як Катеринослав (сучасний Дніпро), Олександрівськ (Запоріжжя), Херсон та Миколаїв. У сучасних Бердянську та Маріуполі будували порти. Це був сільськогосподарський регіон, де вирощували пшеницю, а розвиток портів дозволяв вивіз збіжжя за кордон.

«В регіоні починає розвиватися і машинобудування, прокладають залізницю до моря, щоб можна було більше зерна вести до країн Європи. Це відбувається завдяки іноземному капіталу. До початку Першої світової війни український південь був таким же центром машинобудування Російської імперії, як Москва чи Петербург. А ще тут мешкав найбільший відсоток заможного селянства», — каже історик Білівненко. 

Ідея будівництва греблі на річці Дніпро виникла ще в Російській імперії, оскільки річка розглядалася як перспективна транспортна артерія для постачання товарів. А вперше побудувати греблю з гідроелектростанціями на місці ДніпроГЕСу планували ще на початку ХХ століття, але реалізацію задуму відклали через Першу світову війну.

У 1920-х роках радянська влада починає курс на індустріалізацію країни. Однак промисловості потрібна енергія, тому більшовики почали реалізовувати так званий план ГОЕЛРО, метою якого було електрифікувати державу. Сергій Білівненко пояснює, що радянській владі потрібно було зв’язати шахти Донеччини та Луганщини з шахтами Криворіжжя та побудувати розвинену промисловість, а для цього потрібна електроенергія. 

«У Радянському Союзі бачили, як розвивається Західна Європа, США. Для того, щоб Радянський Союз був успішним потрібно було його електрифікувати. Більшовики розуміли, що сільське господарство не може конкурувати з промисловістю. Тому прийняли рішення побудувати ДніпроГЕС та металургійні комплекс, що потребує великої кількості електроенергії», — пояснює історик.

Сергій Білівченко каже, що до будівництва залучили іноземних інженерів з американської компанії, яка будує гідроспоруди H.L.Cooper & Co. Інженерно-технічний проєкт ДніпроГЕСу розробив радянський гідротехнік та енергетик Іван Александров. Процес зведення почався у 1927 році, а перший гідроагрегат ввели в експлуатацію в березні 1932 року. У будівництві брали участь тисячі людей, зокрема й ув'язнені.

Як зазначають зараз у компанії «Укренерго», якій зараз належить ДніпроГЕС, проєкт зведення станції передбачав будівництво греблі через два острови в річищі Дніпра. Це дозволяло вести будівництво у кілька етапів, не перекриваючи саму річку та не створюючи обвідного каналу для пропуску води на період будівництва. Будівництво велося одночасно як з лівого, так і з правого берега до островів.

Паралельно зі спорудженням ДніпроГЕСу споруджувалися Дніпроспецсталь, Запорізький завод феросплавів, Дніпрокомбінат тощо, де виготовляли різні сплави.

«Основна мета більшовиків — промисловізація. Також потрібен був метал, яким забезпечували Харківський тракторний завод. Ще такий момент велике місто (Запоріжжя — ред.) потребує великої кількості води. Для цього потрібні водосховища. Також водосховище потрібно для охолодження на виробництві», — каже Сергій Білівченко.

У серпні 1941 року у період Другої світової війни, коли лінія фронту наближалася до Запоріжжя, радянські війська прийняли рішення підірвати греблю ДніпроГЕСу, аби не допустити просування німецьких збройних сил.

Запорізький історик Володимир Лініков у коментарі «Радіо Свобода» розповідав, що відступ радянських військ почався приблизно пообідні 18 серпня.

Греблю підірвали не повністю, а лише ділянку приблизно 175 метрів із загальної довжини понад 600 метрів. Сергій Білівченко каже, що підрив греблі стався надвечір. Тоді велика хвиля води рушила у сторону Великого лугу, де та той момент перебували, як радянські солдати, так і цивільні, які евакуювалися з міста.

«Люди з території правого берега тікали із дітьми. Вночі вони опинилися там, де поступово підіймався рівень води. Люди гинули в таких умовах. Історики орієнтуються на цифру десь п’ять-шість тисяч і більше. Іноді називають цифру у 100 тисяч. Це неправда», — каже Білівченко.

Володимир Лініков у коментарі «Радіо Свобода» припускав, що кількість загиблих внаслідок підриву може становити три тисячі загиблих. Саме таку кількість називали у «Берлінській ілюстрованій газеті». Точну кількість загиблих внаслідок підриву ДніпроГЕСу неможливо дізнатися, оскільки загиблих не рахували. 

Німецька окупаційна адміністрація спробувала відновити греблю, залатали прогалини в греблі. На період німецької окупації ГЕС частково давала промисловий струм.

Другий підрив ДніпроГЕСу стався через контрнаступ радянських військ.

«З весни [1943] німці починають мінування, а на початку осені ця робота особливо пришвидшилася. Знову ж таки, є підтверджені факти, що перед вибухом 14 жовтня  воду з верхнього б’єфу зливали. Тобто робили те ж саме, що і в 1941 році — понижували рівень води. Коли радянські війська пройшли зовнішній оборонний обвід на запорізькому напрямку, німці підірвали частину греблі. Але це була значно менша частина, ніж підірвали радянські війська», — говорив Володимир Лініков.

Відбудова ДніпроГЕСу почалася вже після Другої світової війни — у 1947-1950 роках. 

Історик, старший науковий співробітник Інституту історії НАН України Олег Бажан у коментарі «Свідомим» каже, що будівництво Каховської ГЕС реалізовувалася в рамках «Великого плану перетворення природи», сформульованого у спільній постанові Ради Міністрів СРСР та на з'їзді Комуністичної партії від 20 жовтня 1948 року.

Так на півдні України почали формувати цілий каскад водойм, що мали призвести до усунення засухи та сприяти економічного розвитку регіону.

«Також стояло питання створення саме електростанції, оскільки у цей період теж планували будівництво нових заводів на півдні України, тому була велика потреба в електриці», — каже Олег Бажан.

20 вересня 1950 року Рада Міністрів СРСР прийняла постанову про будівництво Каховської ГЕС та Північнокримського каналу, що мало на меті забезпечити Крим енергоносіями.

«Є теза, що нібито Сталін бачив у будівництві Каховського водосховища якусь військово-стратегічну ціль. Тобто створення штучної водної перешкоди в разі масштабних військових дій в майбутньому. Я не бачив в архівах таких даних. Передусім йшлося про виробництво електроенергії для виробничих потреб півдня України та Криму», — каже Олег Бажан.

Будівництво Каховської ГЕС було масштабним — до нього залучали людей з різних кутків Радянського Союзу. Як зазначає історик, радянська пропаганда обіцяла будівельникам «великі заробітки», але заробітну плату затримували, а у приватних листах робітники жалілися на недоїдання та складні умови на будівництві.

Створення Каховського водосховища, яке необхідне для ГЕС, передбачало затоплення 29 населених пунктів. Фактично водоймище займало територію від села Козацьке, що за вісім кілометрів від Каховки, та закінчувалось поблизу Запоріжжя. 

«Створення “чаші” Каховського водосховища передбачало кампанію з переселення людей з цих населених пунктів на нові території. Ми можемо говорити, що під часткове або повне переселення підпадало 37 тисяч людей. Але це переселення не було цілком продуманим, бо не вистачало фінансів на транспортні послуги, виплату вартості перенесення будівель, відбудування на новому місці, не було можливості придбати достатню кількість будівельних матеріалів», — каже Олег Бажан.

Саме переселення відбувалося в межах Запорізької, Дніпропетровської та Херсонської областей і не передбачало вивезення населення на нові території. Йшлося про переселення з лівого на правий берег Дніпра.

Під час створення Каховського водосховища затопило місцевість з велетенських річкових плавнів, яку називають Великим Лугом.

«Через затоплення була втрачена історична місцевість, яка належала Запорізькій Січі. Під водою опинилися п'ять Запорізьких Січей: Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька та Підпільненська або Нова. Також постраждав острів Мала Хортиця», — каже Олег Бажан.

Історик пояснює, що комуністичні партійні документи не свідчать про те, що питання збереження цих територій як історичної цінності не підіймалося партійним керівництвом. 

Ще у 1941 році Інститут археології Академії наук УРСР організував експедицію з дослідження пам'яток Запорозької Січі, після якої дійшли висновку про «повну недоцільність дослідження Запорізьких Січей археологічним шляхом» через «погану збереженість».

«У 1951 році сформували експедицію з двох істориків, які мали обстежити пам'ятки часів існування Запорозьких Січей, але варто пам'ятати, що тоді працювала ідеологічна складова. У той період тема козацтва не було популярною. Тому питання якісного дослідження не стояло», — пояснює Олег Бажан.

Ця територія перебувала під водою близько 70 років. Після того, як російські війська підірвали греблю Каховської ГЕС у червні 2023 року й вода зійшла з водосховища, в археологів зʼявилась нагода дослідити терени Великого лугу та ті місця, де були січі. Наразі археологи проводять дослідження у тих місцях, де це дозволяє безпекова ситуація.