«Сподіваюсь, реакція на злочини переросте у системне розуміння і ввійде в генетичний код ненавистю до російського»: фронтмен «Антитіла» Тарас Тополя про музику, війну та зміни внаслідок війни

10 вересня у Львові пройшов всеукраїнський молодіжний фестиваль «Молодвіж». У рамках заходу СЕО онлайн-медіа «Свідомі» Анастасія Бакуліна взяла інтервʼю у фронтмена гурту «Антитіла», речника Молодіжної ради та бійця сил територіальної оборони Тараса Тополі. Про військову службу і творчість гурту, українську культуру на міжнародній арені, а також бачення майбутнього нашої держави очима Тополі — у матеріалі. 

— Як для вас розпочалось 24 лютого?

— Після того, як ухвалили Закон «Про основи національного спротиву», гурт «Антитіла» долучився до сил територіальної оборони. Усвідомлювали, що без спротиву війну не виграти. У січні чи на початку лютого почали промокампанія з агітацією вступу до територіальної оборони. Хотіли на своєму прикладі показати, що кожен — важливий. 

24 лютого прокинулися від вибухів. Уже були зібрані документи, гроші, мали запас бензину. Завантажили речі в авто, розбудили з дружиною дітей, і поїхали до батька, який живе неподалік — він повіз мою сім’ю на захід України. Я на велосипеді повернувся до місця збору бійці 130-го батальйону ТрО. Та ж сама історія була в Сергія Вусика та Петра Жолудя. І так троє музикантів гурту «Антитіла» отримали зброю та зареєструвалися як бійці. 

— Наскільки я розумію, ви були готові, що може початись повномасштабний наступ. Однак чи був момент, коли відчули страх?

— 24 лютого не було страху, бо готувались і розуміли, що наступ незворотній, це питання часу. Але на 3-4 день відчув страх, який приніс усвідомлення, що все відбувається насправді. Відчуття виникло, коли нашу базу атакували, а батальйон прийняв перший бій. Це було в Києві. Коли по базі почали стріляти з гранатометів, прийшло усвідомлення того, що це справжня війна. 

У перші дні навпаки був, як я це називаю, катарсис і відчуття неймовірного підняття духу. Стояли величезні черги з охочих записатись до нашого батальйону. Я не збрешу, якщо скажу, що це були кілометрові черги. І це надихало. Після першого бою, після першого випадку, коли по нас працював снайпер, прийшло усвідомлення, що ми можемо загинути. Коли ти це приймаєш — стає легше, сприймаєш це більш по-філософськи. 

— Після 24 лютого багато хто переосмислив своє ставлення до країни. Чи відбулось переосмислення у вас?

— Ніякого переосмислення не відбулось. Гурт «Антитіла» любив Україну, завжди працював заради неї та її майбутнього, і жодної хвилини не сумнівався, що ми переможемо. Зараз, коли я з вами говорю, відбуваються неймовірно важливі події, які підтверджують, що ця віра є праведною. Якщо переосмислення і відбулись, то на особистому рівні: потрібно жити в моменті, тому що в будь-яку секунду може статися все, що завгодно, а ти чогось не встиг, не сказав, когось не поцілував, не обійняв, не зробив якусь дурницю, яку дуже хотів зробити, чи не зробив щось, бо боявся. 

— Ви є речником Молодіжної ради при Президенті України і багато уваги приділяєте ініціативам, що присвячені молоді. Помічаєте зміни у поглядах і цінностях молоді?

— Зміни відчуваються насамперед щодо самоідентифікації. Молодь почала пишатись тим, що є українцями. Вони готові віддати життя за майбутнє України. Зараз молодь виправляє помилки своїх батьків і дідусів, і виправляє їх з кровʼю, віддаючи життя за те, щоб у майбутньому таких помилок більше не допускали. 

— У 2014 році синьо-жовті кольори і український паспорт були трендом. Як втримати патріотичний дух та скерувати його у правильне річище?

— Я б не проводив паралелі з 2014 роком. Те, що комусь здавалось трендом, на жаль, таким не було. Наприклад, гурт «Антитіла» закрив для себе РФ у 2014, але так зробили не всі. Тоді це був не тренд. Коли їздили на передову як волонтери у 2014-2015 роках, бачили, що міста були завішені оголошеннями про автобусні перевезення до Росії. Йшла війна, росіяни знищували українців, а українці продовжували мати тісні економічні та соціокультурні звʼязки з Росією. 

Тепер ситуація кардинально змінилась, величезною мірою саме через те, що росіяни знищують цивільну інфраструктуру, вбивають та ґвалтують людей. Сподіваюсь, що реакція на злочини не ситуативна, а переросте у системне розуміння і увійде в генетичний код ненавистю до всього російського. Коли ми виграємо цю війну, а в Росії підуть незворотні відцентрові процеси, потрібно буде вибудовувати нове суспільство, базоване на нових принципах. 

— Яким, на вашу думку, має бути це нове суспільство? 

— Про це можна говорити годинами, але я виокремлю найважливіше. Потрібно навчитися приймати інакшість людини, соціальні групи. Навчитися чути і розуміти одне одного. Бути толерантними до інших поглядів, до життєвого шляху і досвіду інших. 

Якщо навчимося будувати єдність над розбіжностями і знайдемо спільну мету, цінність якої буде домінувати над усіма непорозуміннями, — зможемо побудувати консолідоване сильне громадянське суспільство.

— Як будемо відновлюватись наступні роки? З чого варто починати, аби не повторювати попередні помилки?

— Працювати над розвитком економіки, тому що це — основа будь-якої держави. Повертати назад українців — тих, які протягом шести місяців, а може й довше, перебувають у вимушеній еміграції, і, можливо, не захочуть повертатись. Реформувати освіту, і робити це швидко та кардинально, щоб закласти фундамент на майбутнє. Посилювати армію. Поширювати культурну присутність як в Україні, так і за кордоном — саме українського наративу з атрибутами, правильним корінням, історією. Працювати з репараціями: щоб ці гроші працювали на економіку, відбудову країни та дійсно приносили користь, треба вже формувати сильні антикорупційні органи, правоохоронну та судову системи. 

— Ви записали пісню з Едом Шираном. Чи не зникне зацікавленість зарубіжних виконавців до української культури? 

— Випадок з Едом Шираном почався з нашого звернення. Гурт у повному складі залишився в Києві, і ми звернулися до артиста, бо він брав участь у благодійному концерті на підтримку України. Ми запропонували виступити на концерті, не більше. Його команда запропонувала написати нашу частину лірики до пісні і заспівати разом. Це приємне знайомство.

Український тренд буде ще потужним досить довгий час, і це чудово. Україна культурно «хакнула» світ. Причина — болісна, важка, кривава, зі сльозами, але це — шанс інтегруватися і стати частиною глобального культурного простору. 

— Як «оговтати» тих, хто далі слухає російське і шукає «хороших росіян»? (питання від аудиторії)

— З мого досвіду, радикальні дії не працюють — це викликає спротив. У довгій перспективі це працює краще — ненавʼязливо давати слухати класні українські пісні, показувати український контент і мʼяко заохочувати до цього. Єдине, що дійсно ефективно працює — це занурення в українськомовне суспільство. Якщо свіжий огірок кинути в банку з маринованими — він стає маринованим. Людина так чи інакше, свідомо чи ні, переймає цінності й авторитет того суспільства, яке для неї є важливим. 

— Чи мають у майбутньому бути обовʼязковими навики, знання та компетентність у військовій справі для кожного громадянина України? (питання від аудиторії)

— Мають, і я впевнений, стануть обовʼязковими. У школі, з 6 класу, фізкультуру змінив би на один з видів бойових мистецтв на вибір. Усім варто мати навички рукопашного бою. А у старших класах ввів би вивчення навичок надання першої медичної допомоги і тактичної медицини. А далі — обовʼязковий військовий вишкіл і для хлопців, і для дівчат, тому що екзистенційна загроза зі сторони РФ нікуди не зникне. Щобільше, щоб повертати українські землі, як Воронєж, Бєлгород, потрібно багато сильних, мотивованих і навчених військовій справі людей. Тому це навіть не дискусійне, це питання виживання.

— Україна завжди була миролюбивою. Чому ви пропонуєте нам перетворюватись на Росію і вести експансивну політику? (питання від аудиторії)

— Чи не знаходите ви відповідь на своє питання у подіях, які відбуваються зараз? Ви робите дефініцію, що ми були миролюбивою країною. Я б радше сказав, що ми були заточені на внутрішню політику і варилися у своєму «маринаді». 

Нам потрібно здійснювати експансивну політику, потрібно створювати пояс безпеки на 70, а то й 100 кілометрів на північ від України. Потрібно навʼязувати свою політику, встановлювати тренди, як у політичному напрямку, так і військовому. Тому не прив'язуймо експансивну політику до категорії «миролюбива чи не миролюбива». Є інтереси країни, які потрібно відстоювати, є інтереси народу, є інтереси майбутніх поколінь. І для цього потрібно проводити саме експансивну політику. 

Це не означає, що вона обовʼязково полягатиме у військовій експансії та захопленні інших територій. Можливо, сусідні народи, які довгий період перебували під гнітом імперії, захочуть заключити союз з Україною і стати геополітичною підтримкою та опорою. 

— Після війни може зʼявитись «ветеранська молодь», яка буде потребувати особливої соціальної політики. Якою, на вашу думку, ця політика могла би бути? (питання від аудиторії)

— Це складне питання, бо політика держави щодо такої молоді має бути багатогранною. Найпростіше і найочевидніше — має бути система соціально-психологічної реабілітації. Для кожної людини треба створити екосистему, де вона могла б розвинути свій потенціал. 

Той/та, хто повернеться з фронту через пів року, рік чи півтора — це людина, яка «вирвала» цей час зі свого життя. Поки хтось у тилу просував стартапи, втілював ідеї, робив помилки, набував нового досвіду, ця людина виконувала бойові завдання на передовій. Коли він чи вона повернеться, потрібно дати можливість наздогнати це і допомогти.