«Я противник того, щоб навчати усіх стріляти. Кожен має робити свою роботу»: Сергій Філімонов про війну, мотивацію та «Гонор»

Молодіжний рух «Гонор» та його лідер Сергій Філімонов воювали за Україну у 2014 році — тоді підрозділ звільнив Мар’їнку та Маріуполь, а також брав участь у боях за Іловайськ. Сьогодні учасники «Гонору» знову воюють проти Росії. 

Журналіст та фотограф видання «Ґрати» Стас Юрченко поговорив з лідером «Гонору» Сергієм Філімоновим про вплив війни, мотивацію бути на передовій та підготовку до бойових дій. 

— Що найяскравіше закарбувалося у пам’яті за пів року?

— Перші дні були найважчими. Абсолютна відсутність сну. Багато потреб підрозділу. Потрібно було відповісти всім охочим, організувати роботу підрозділу. Це яскраві моменти.

Далі — перший бій. Перший звільнений населений пункт — Рудницьке. Ми заходили туди першими. Наша задача була закріпитися у будинку недалеко від росіян і прикривати нашу піхоту, яка штурмувала село. Потрібно було зробити засідку на бронетехніку та, за потреби, завдати удару по супротивнику вже з середини села.

Яскраві моменти — це знайомство з чеченським батальйоном Шейха Мансура, спільна робота на Сумщині. Справжні патріоти свого народу. Я сподіваюся, вони все ж отримують бажану незалежність, за яку віддали багато життів. Хотілося, щоб ця війна закінчилася і перемогою на їхній батьківщині, її незалежністю від Російської імперії. 

Дуже цікавими також були Барвінкове, Серебрянка, Лисичанськ. Вступ нашої групи «Гонор» в підрозділ Да Вінчі [йдеться про спецпідрозділ ЗСУ «Вовки Да Вінчі» — прим. ред.]. Буде багато чого розказати дітям і онукам.

— Поговорім про те, що таке «Гонор»: хтось знає про це за написами в Києві, хтось чув з новин, хтось підписаний в соцмережах. Що таке «Гонор» для тебе, і чому саме «Гонор»? 

— «Гонор» — це, в першу чергу, об’єднання друзів, які мають спільні цінності, спільну картину світу, спільне загострене відчуття справедливості. Це маленька сім’я, хоч вже вона і не дуже маленька. 

Для засновників «Гонору» це слово асоціюється з Орестом Квачом — у нього був такий нікнейм у Skype. Це наш побратим, у багатьох аспектах — наш вчитель, мій близький друг, з яким ми разом багато пройшли. Він був абсолютним авторитетом для кістяка «Гонору». У 2014-му Орест загинув.

— У твоєму підрозділі багато відомих людей: топові адвокати, один із найвідоміших українських режисерів Олег Сенцов. Як так сталося, що ці люди з тобою? Що їх притягає? Як це — працювати з такими людьми? 

— Офіційно Олег Сенцов в іншому підрозділі. Але він приїхав подивитися, як ми воюємо, і залишився на декілька місяців у гостях. 

З нами також адвокат Андрій Писаренко, я його призначив заступником командира роти.

Шкода, що Масі Найєм був не з нами. У нього була пропозиція воювати у тому підрозділі, у якому він воював ще до початку повномасштабного вторгнення. Його поранено у тому ж районі, де був наш підрозділ. Я картаю себе думкою, що якби Масі був з нами, все могло б бути інакше.

Ще з нами був Сергій Стерненко. Він себе проявив, коли гостра фаза була в Києві. Зараз допомагає нам. 

Решта членів підрозділу — це ті самі люди, які все життя були з нами на акціях протестів, заняттях спортом та інших активностях.

— Тобто люди, які у цивільному житті робили щось за покликом серця, розкрилися і на війні? 

— На війні головне — це мотивація. Якщо у тебе велика мотивація, ти завжди зможеш себе реалізувати і бути корисним. 

Розповім смішну історію: хлопці взяли до себе в підрозділ могильника. Людина за 20-30 хвилин може вирити стандартну могилу. Для копання окопу він просто незамінний. А окоп — це врятовані життя. Кожна людина може себе знайти на війні. 

— Які три речі здивували тебе на цій війні?

— Авіація — це не так страшно, як думав. Раніше вважав, якщо росіяни застосовуватимуть літаки та вертольоти, то ми не зможемо нормально пересуватися автомобільними колонами. Думав, що через це будуть великі втрати. Насправді артилерія 152 калібру набагато страшніша, ніж літак. 

Друге — це наш президент. Він молодець. 

— Це смішно чути від людини, яку судили за пошкоджені двері Офісу Президента [йдеться про протести весни 2021 року, спричинені арештом громадського активіста Сергія Стерненка — прим. ред.].

— Ця акція була не проти президента, а за справедливість, щоб президент звернув увагу на проблему. Зараз Стерненко може і робить багато не лише для нашого підрозділу, але й для багатьох інших підрозділів. 

Третє. Здивувало, що мене не вбив касетний снаряд «Граду», який лягав у кількох метрах. Я був приємно здивований. 

— Минулого тижня я побачив цікаве поєднання — старий міномет, вироблений у 1938 чи 1940 році, та термінал «Starlink». Як ти сприймаєш ці два світи, які об’єдналися? 

— Хотілося б, звичайно, щоб біля термінала «Starlink» стояв не старий міномет, а гаубиця M777 чи артилерійська система «HIMARS». 

Ці міномети погано працюють, але є хлопці, які навчилися їх використовувати. Це люди, яких я не міг уявити на війні, і саме це мене дивує.

— Якби у тебе не було жодних матеріальних обмежень, яку б зброю ти взяв у підрозділ? 

— Три системи «HIMARS», три ударних БпЛА «Bayraktar» на підрозділ, безлімітні ракети. Я б стріляв день і ніч. 

— Це не та війна, яку вийде пересидіти. Як умовному хіпстеру з Подолу фізично, морально та матеріально готуватися до бойових дій? 

— Якщо людина не готова брати автомат в руки, якщо панікує, якщо не може вбити — це нормально. Можливо, ця людина вміє заробляти гроші, працювати з цифровими технологіями чи важить в інформаційному полі. Кожен має знайти свій шлях, як бути корисним. 

Я противник того, щоб навчати усіх стріляти чи користуватися приладами нічного бачення. Кожен має робити свою роботу. Притулі не треба стріляти з автомата.

Хіпстер з Подолу має для себе з’ясувати: він хоче жити у вільній країні? Вживати канабіс легально? Що планує? На що рівняється? Чи хоче жити в імперській Росії, яка буде закручувати гайки? Треба це з’ясувати, і далі буде зрозуміло, що йому треба робити.

— Що тебе мотивує? 

— По-перше, наприкінці кожного дня хочу відчувати себе корисним. По-друге, члени мого підрозділу, бо вони завжди хочуть нищити ворогів, робити щось корисне чи навчатися. 

— Якою ти бачиш країну в майбутньому?

— 100 років тому українська нація була роз’єднана, не мала спільного бачення майбутнього. У 1991 році Радянський Союз розпався, проте не внаслідок масової боротьби українців. Нація почала формуватися, коли ми разом проходили через складнощі. 

Раніше Україною цікавилися лише пасіонарії, які присвячували своє життя боротьбі. Натомість у 2014 році пересічна людина зрозуміла, що ми — вільне суспільство, спрямоване на Захід.

За 8 років війни у суспільстві були нарікання на владу та економічне становище, через що серед людей ширилися сумніви. Проте після початку повномасштабного вторгнення ми знову об’єдналися, наскільки це можливо.

Ніколи не думав, що позитивно відгукнувся б про цю людину, але Олександр Вілкул — гарний приклад. Хто б міг подумати, що Вілкул казатиме: «Мочіть русню»?

— Що зміниться в тобі після цієї війни? 

— Я воював на Донеччині у 2014 році: звільняв Маріуполь та Мар’їнку, брав участь у боях за Іловайськ. Тоді мені цей регіон не подобався, не думав, що колись захочу сюди повертатися. Зараз я полюбив цей край. Хотів би приїхати на сімейний відпочинок сюди та Харківщину, щоб родина побачила ці регіони. Ми маємо їх відстояти.