«Зона інтересу» — фільм про Голокост через кілька десятиліть після трагедії. Чому таке кіно досі потрібне?
Сергій Греков
До Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту кінопіарник Сергій Греков розповідає про нашумілу стрічку про «банальність зла» та міркує про те, чому фільми про минулі трагедії актуальні й потрібні через роки.
27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Саме в цю дату в 1945 році звільнили в’язнів Аушвіцу — одного з найбільших нацистських концтаборів, розташованого поблизу польського міста Освенцим. Менш ніж за місяць, 22 лютого 2024 року, в українських кінотеатрах виходить картина «Зона інтересу» від незалежної студії А24. Її центральний персонаж — комендант сумнозвісного Аушвіцу Рудольф Гьосс.
Фільми про геноцид євреїв входили в історію кінематографа в статусі шедеврів: оскароносні «Список Шиндлера», «Життя прекрасне», «Син Саула», «Піаніст». І от від завершення Голокосту минуло майже 80 років (кінцем трагедії стала поразка Німеччини у Другій світовій війні).
Та сказати, що тема втратила актуальність, навряд чи вдасться. Чому це так і яка важливість таких стрічок тепер?
«Зона інтересу» — підтвердження тези про актуальність, а історія створення цієї картини — благодатне підґрунтя для роздумів.
Події фільму розгортаються навколо чоловіка та його дружини, які будують оселю мрії — з затишним садом, дорогими пожитками, родинними вечорами за читанням із дітьми. І тільки високий паркан нагадує, що поруч з їхнім райським куточком стоїть концтабір, де чоловік працює комендантом.
Прем’єра стрічки відбувається на Каннському кінофестивалі 2023 року — вона здобуває Ґран-прі. Коли ж розпочинається «нагородний сезон», картина потрапляє в шортлист «Оскара», здобуває три номінації на «Золотий глобус» і девʼять — на Премію BAFTA. Авторитетні медіа BBC, Rolling Stone і Los Angeles Times називають фільм шедевром, а наприкінці 2023-го вона опиняється в топах від видань «Associated Press», «The Economist», «New York Times», «Time», «Variety», «The Hollywood Reporter».
Цей фільм — результат десятирічної роботи британського режисера Джонатана Ґлейзера. Він виходець із єврейської спільноти Лондона. В інтерв’ю британському виданню «The Guardian» митець розповідає, що в будинку його сім’ї ніколи відкрито не говорили про Голокост, але присутність трагедії відчувалася завжди. Якою була перша реакція його нині покійного батька на новину про те, що син зніматиме про коменданта Аушвіцу? Гнів. Мовляв, навіщо розкопувати сумне минуле — воно має піти, згнити. «Мені б хотілося, щоб це зігнило, проте ні, тату, це не в минулому», — такою була відповідь сина.
Річ у тім, що актуальність не втрачають не лише твори мистецтва, присвячені великим трагедіям. Важливою є пам’ять про ці події. Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був запроваджений Генасамблеєю ООН як пам’ятна дата не так давно — у 2005 році.
Пам’ять про сумні сторінки минулого важлива, щоб не допустити повторення історії, а рефлексія — це усвідомлення помилок.
Українцям це зрозуміло. У 2023 році світом прокотилася нова хвиля визнання Голодомору геноцидом українського народу: Болгарією, Бельгією, Словенією, Великою Британією, Ісландією, Францією, Люксембургом, Хорватією, Словаччиною, Нідерландами, Італією, Уельсом, ПАРЄ. На такі рішення пішло чимало років і дипломатичних зусиль. Чи важливі такі визнання тепер? Безумовно.
Навіщо порівнювати Голокост і Голодомор? Власне, сенс у визнанні геноциду геноцидом злочином проти людства, проблемою не локальною, а глобальною, явищем, за яке соромно, помилкою, яка не має повторитися. І попри те, що судові процеси над архітекторами та виконавцями Голокосту неодноразово піддавалися критиці (хтось казав, що вони незаконні, інші — називали вироки надто м’якими), все ж це злочин, який був засуджений, а причетні до нього — покарані (хоча й не всі). Голодомор піддається осуду значно пізніше, усвідомлення про його глобальність приходить із запізненням, а виконавці не покарані.
Який наслідок? Ціла нація, яка стала правонаступницею людожерського режиму з гордістю — росіяни.
І якщо німцям досі соромно за вчинки попередніх поколінь, то росіяни можуть дозволити собі сказати «етого нє било», і без докорів сумління провести новий геноцид.
Але повернімося до кіно, і загалом до творів мистецтва. Чому теми про великі трагедії продовжують бути актуальні? Що ми, люди, які працюють у кіноіндустрії, можемо сказати про їхню важливість?
Лише дуже просте спостереження: кіно — це можливість розповісти історію широким масам, це засіб закріпити важливі теми в культурі назавжди.
Шкільні уроки історії та підручники ніколи не дадуть такого ефекту.
Багато хто чув про Чорнобиль, але базову інформацію про катастрофу дізнався з серіалу HBO, так само слово «Аушвіц» знають завдяки «Списку Шиндлера» й «Хлопчику в смугастій піжамі». Мало хто глибоко вивчає світові війни, але всі про них знають — адже про них чимало фільмів. А через пропагандистську оптику радянських воєнних стрічок у Росії сформувався культ «побєди». І, можливо, саме через відсутність стрічок світового масштабу про Голодомор, настільки пізно відбувається визнання цієї трагедії міжнародною спільнотою — адже вона просто не була в полі зору.
